Т. В. Винарчук

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ФАКТОРИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ УКРАЇНЦІВ ТА ІНШИХ НАРОДІВ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ (1917-1920 рр.)

Безперечним та очевидним є те, що деякі міжнародні події істотно впливають на політичні та соціально-економічні процеси усіх країн. Історія неодноразово доводила, що в боротьбі за право утворення суверенної держави особливо велику роль відігравали зовнішні фактори. На початку ХХ ст. активізація державотворчих процесів поневолених народів Центрально-Східної Європи в ході Першої світової війни привела до розпаду існуючих великих держав та появи нових, а значить - порушення встановленої рівноваги сил в Європі. Визвольна боротьба поневолених народів тоді вийшла за межі існування у національно-політичних програмах і вимогах у площину реальних дій лише на хвилі Першої світової війни, яка загострила національні проблеми в Європі та не лише їх.

Майже всі сучасні дослідники новітньої історії згодні, що у визвольній боротьбі українців та інших народів Центрально-Східної Європи в 1917-1920 рр. зовнішньополітичні фактори мали великий вплив на результати відновлення державності. Цьому питанню присвячено чимало статей [1.-С.41-57; 2.-С.13-32] та монографій [3; 4]. Серед українських істориків домінує оцінка зовнішньополітичних умов як несприятливих для утвердження відновленої державності українців. Така оцінка є дещо перебільшеною та поверховою, так само як твердження про сприятливі зовнішні обставини державотворення інших народів Центрально-Східної Європи.

Незважаючи на розширення досліджень вітчизняної історії протягом останнього десятиріччя, процес концептуального переосмислення національного історичного досвіду та звільнення історичної науки від численних стереотипів йде досить повільно. До сталих стереотипів можна впевнено віднести і тезу про несприятливі зовнішньополітичні умови українського державотворення. Причому підставою такої характеристики для багатьох дослідників стало те, що центральні держави на початку ХХ ст. не поспішали визнавати суверенітет України.

Автор даної статті пропонує зробити спробу відійти від зазначених традицій, використавши компаративний підхід історичного дослідження. Вважаємо, що огляд ролі зовнішньополітичних факторів у державотворенні українців у контексті національно- визвольних процесів центрально-східноєвропейського регіону дозволить отримати нові та цікаві результати, зробить певний внесок у процес переосмислення вітчизняної історії.

У сучасній вітчизняній історіографії вже є спроби оглянути роль зовнішніх факторів в українському державотворенні в контексті визвольних процесів народів Центрально-Східної Європи. Так, наприклад, вітчизняні науковці В. Головченко та В. Шамраєва у статті "Проблема визначення зовнішньополітичної орієнтації Української Народної Республіки під час перебування на чолі Директорії Володимира Винниченка" ставлять собі й читачам наступне запитання: "Та чи дійсно зовнішньополітичні об'єктивні фактори завжди виявлялися такими вже й непоборними?" [5.-С.26]. Автори пояснюють свої сумніви щодо непоборності міжнародних несприятливих факторів прикладом польського державотворення того ж часу, яке знаходилося в подібних до українських зовнішньополітичних умовах.

Лідери визвольної боротьби поневолених народів Центрально-Східної Європи ще до початку процесу організації відродження держав усвідомили, що без підтримки інших країн новостворені держави не зможуть відстояти свою свободу. Так, Ю. Пілсудський спробував використати російсько-японський конфлікт 1904 р. Представники ППС звернулися до японських дипломатів у Лондоні, Відні та Парижі з пропозиціями співробітництва. Лідера ППС запросили до Токіо для продовження переговорів. В обмін на фінансування антиросійського повстання, забезпечення зброєю, формування легіону з польських військовополонених на Далекому Сході Ю. Пілсудський обіцяв перешкоджати мобілізації в Королівстві Польському, проводити розвідку та саботаж, а також за сприятливих обставин підняти повстання поляків разом з іншими пригніченими народами Російської імперії. Японці не повірили в реальність цих планів, тим більше, що вони лише прагнули вирішити свої проблеми на Тихому океані та не планували поширювати конфлікт з Росією [6.-С.33-34]. Після революції 1905-1907 рр. в Росії запанувала реакція, контроль держави в усіх сферах став жорсткішим. Ю. Пілсудський усвідомлював, що в Росії немає можливостей проводити підготовку до відновлення польської державності. Тому вже в 1906 р. лідер польської визвольної боротьби спробував налагодити контакт з австрійцями [6.-С.45-46].

З початком Першої світової війни уряд Австро-Угорської імперії прагнув використати визвольний рух поляків для реалізації своїх планів, сподіваючись за його допомогою значно послабити сили свого противника - Росії. У свою чергу програма Російської імперії передбачала анексування території по нижньому Німану, приєднання Познані, Сілезії, Східної Галичини. Головнокомандуючий російськими військами великий князь Миколай Миколайович оголосив маніфест від 14 серпня 1914 р., згідно з яким всі польські землі мали об'єднатися під владою російської монархії. Передбачалася також зміна форми правління польською територією. Одначе, обговорення майбутнього статусу Польщі затяглося, чим скористались Австро-Угорщина та Німеччина, які актом від 5 листопада 1916 р. оголосили наміри створити польську державу й здійснити рекрутський набір у Королівстві Польському [7.-С.9].

За домовленістю з Австрією польське військо виступило проти Росії як союзник блоку Австрії та Німеччини. Жодна із сторін не збиралася виконувати всі свої обіцянки. Західні країни розглядали Польщу як джерело матеріальних та військових ресурсів для продовження війни. Землі Королівства Польського окупували та поділили на дві зони - німецьку та австрійську. "Союзники" вивозили з Польщі сировину, продукти харчування, промислове обладнання. Вони збільшили старі та запровадили нові податки, примусово мобілізовували поляків на будівельні роботи, що викликало невдоволення місцевого населення [8.-С.109].

Невдоволення місцевого населення, прагнення зберегти контроль над Польщею, назрівання революцій в Австро-Угорщині та Німеччині, необхідність в польських матеріальних та людських ресурсах для продовження війни, що затягувалася, змусили "союзників" 5 листопада 1916 р. проголосити незалежність Польщі. На таємному засіданні бюджетної