комісії рейхстагу канцлер Бетман-Гольвейг обґрунтував необхідність проголошення польської незалежності: "Згідно з інтересами кампанії на Східному фронті ми повинні були наважитись на політичну гру. Проголошення самостійної Польщі забезпечить нам поступливість поляків, заповнить нестачу в наших полках, дозволить запровадити нові податки і, врешті, узаконить наше керівництво цією країною. Бо тільки ми будемо керувати створеною Польщею, про інше казати немає чого" [9.-С.46]. До обрання короля Польщі тимчасово діяли Державна Рада та сейм, а 12 листопада вийшло розпорядження про формування польської добровольчої армії. Після Лютневої революції 1917 р. і Тимчасовий уряд Росії визнав право Польщі на незалежність. Таким чином, формально Польщу визнали всі держави. Та контроль західних держав над Польщею ще залишився. Ю. Пілсудський спробував звільнитися від їх нагляду. Він та відданий йому корпус легіонерів відмовився від присяги німецькому командуванню. За цей вчинок його заарештували. 12 вересня 1917 р. для управління польськими землями була затверджена Регентська Рада та Нова Державна Рада. Вони повинні були управляти Польщею до обрання короля. Жовтнева революція 1917 р. тимчасово усунула Росію від політичної боротьби за Польщу. Революція 9 листопада 1918 р. в Німеччині звільнила Пілсудського з-під арешту, а Польщу - від німецького контролю. З 6 на 7 листопада 1918 р. в Любліні виник Тимчасовий уряд Польської Республіки. Регентська рада та Тимчасовий уряд відразу передали всі свої повноваження Комендантові, що тільки повернувся. Так Ю. Пілсудський став Начальником Польської республіки.
На зовнішню підтримку визвольної боротьби також розраховували лідери чеського національного руху. Важливе значення в підготовці відновлення державності чехів мала пропагандистська діяльність емігрантів, які інформували світ про свою націю [10.-С.287]. Т. Масарик, лідер чеського визвольного руху, з початком Першої світової війни зорієнтувався на підтримку держав Антанти, які, як і Австро-Угорщина та Німеччина, намагалися послабити ворога, маніпулюючи національними проблемами [11.-С.22].
Отже, чеська та польська національні еліти прагнули скористатись з напруженої ситуації в Європі у визвольній боротьбі народів. Не варто вважати обіцянки європейських держав за те, що могло бути реалізовано в повному обсязі. У разі перемоги у війні країн австро-німецького блоку навряд чи можна було поневоленим народам сподіватися на значне розширення національних прав. Також і Росія при перемозі блоку країн Антанти не пішла б на компроміси у національному питанні, а скоріше, навпаки, посилила б централізаторську політику. Сприятливі зовнішньополітичні умови для чеської та польської визвольної боротьби на початку Першої світової війни - це ілюзія, створена прокламаціями воюючих сторін. Лише революції в Росії та Німеччині насправді дали можливість реалізації планів лідерів визвольних рухів. Напередодні Першої світової війни у німецького уряду існувало кілька варіантів вирішення польської проблеми на свою користь, але жоден з них не передбачав створення незалежної Польщі. Лютнева революція в Росії змусила уряд Німеччини прийняти, за висловом київського дослідника В. Ярового, нетрадиційне рішення, а саме - підтримати національні прагнення поляків, українців та інших народів, які розгорнули визвольну боротьбу [12.-С.32-33].
Для народів прибалтійських країн зовнішньополітична ситуація складалась небезпечно. З одного боку, це були невеликі країни, території яких здебільшого ще на початку Першої світової війни були зайняті німецькими військами. Уряд окупантів, особливо в Естонії та Латвії, спирався на місцевих німців. До планів Німеччини не входило ні надання народам прибалтійських країн незалежності, ні автономного статусу. З іншого боку, поразка Німеччини у війні та революція не давала литовцям, латишам та естонцям можливості вільного самовизначення, тому що ці народи опинились перед іншою небезпекою, а саме - перед більшовицькою Росією.
Так що ж врятувало названі народи від більшовицької влади, адже ці невеликі країни після тривалої виснажливої німецької окупації теоретично мали менше сили для опору більшовицькій армії. Справа в тому, що противники Німеччини, країни Антанти, ще на початку Першої світової війни розглядали всі можливі способи послаблення Німеччини, яка в регіоні Балтики мала сильні позиції. Проте чим далі Росія втрачала великодержавні позиції, тим більше уряд Великобританії схилявся до підтримки національних прагнень литовців, латишів та естонців. Після перемоги партії більшовиків в Росії до аргументів підтримки національних урядів додався ще один - необхідно було запобігти співпраці німців та більшовиків.
На початку 1918 р. представники країн Прибалтики звернулись до британського посольства з проханням обнародувати ставлення англійського уряду до питання незалежності їх держав. У відповіді англійці повідомили, що уряд Великобританії сприятиме під час мирної конференції, яка незабаром мала відбутись, тому, щоб не допустити анексії цих країн Німеччиною та забезпечити міжнародні гарантії для нових держав, які, можливо, з'являться після остаточних підсумків війни [13.-С.55-56].
Після проголошення незалежності Естонією, Латвією та Литвою Великобританія дипломатично визнала ці держави. Естонія повела відлік своєї незалежності від 24 лютого 1918 р., була визнана Великобританією 20 березня 1918 р., Латвія проголосила незалежність 18 листопада 1918 р., а визнана 11 листопада 1918 р. Литовці здобули незалежність 16 лютого 1918 р., але отримали визнання лише 20 вересня 1919 р. [14.-С.33].
Деякий час після повстання в Німеччині уряд Великобританії вважав за можливе відновлення дореволюційної Росії, що само собою передбачало збереження залежності становища прибалтійських країн. Наприкінці 1918 р. сформувався ще один напрямок політики британського уряду щодо Прибалтики. Крім ідеї утворення з Польщі, Литви, Латвії, Естонії своєрідного