У жовтні 1918 р. військове міністерство Британії приступило до реалізації рішення щодо проведення Королівського Флоту у води Балтики. У другій половині 1919 р. Міністерство закордонних справ Англії схилялось до думки, що найкращим розв'язанням проблем у даному регіоні буде надання країнам повної незалежності та утворення федерації прибалтійських держав, які стануть плацдармом для розгортання торгівлі Англії [16.-С.36]. Радянська Росія вже наприкінці літа 1919 р. заявила про свою готовність визнати незалежність Естонії. Мир між Естонією та Радянською Росією було укладено 24 лютого 1920 р., з Литвою - 12 липня 1920 р., Латвією - 1 серпня 1920 р. [16.-С.38].

Створений українцями національний уряд не поспішав використовувати вигідне геополітичне становище України та утверджувати авторитет відродженої української держави у світовій політиці. Як і в реалізації функцій національної влади у внутрішній політиці, створенні державного законодавчого та виконавчого апарату, проводу українців заважали їх політичні та етичні принципи і у зовнішньополітичній діяльності. Українська еліта чекала визнання її повноважень урядом Росії, а після більшовицького перевороту - легітимізації положення Центральної Ради установчими зборами українського народу. До останнього моменту більшість українських лідерів залишалися вірними ідеалам федералістської концепції, якій самостійна політична діяльність взагалі суперечила. На відміну від лідерів визвольного руху поляків, чехів, українська еліта вважала, що без визнання Росією вона не має права вести дипломатичну діяльність. М. Грушевський виправдовує бездіяльність Центральної Ради: "Та поки Україна не проголосила своєї державності третім Універсалом, вона у цій справі не могла нічого зробити, не маючи змоги виступати активно і безпосередньо в міжнародній політиці" [17.-С.28].

Українські землі як складова частина Російської імперії відносились до блоку країн Антанти. Великобританія та Франція не були зацікавлені в розвалі Росії та не підтримували визвольні рухи її народів до того моменту, коли стала очевидною неможливість збереження цілісності держави. Країни ворожого блоку - Австро-Угорщина та Німеччина, навпаки, замислювались над можливістю використання національних проблем з метою ослаблення сил Росії. Деякі політики вважали за доцільне підтримати процес відриву України від Росії та створення незалежної держави. Австрійський та німецький уряди також надавали фінансову допомогу Союзу визволення України. Проте, як стверджує дослідник М. Несук, уряд Австро- Угорщини розраховував лише на те, що підтримка визвольних рухів посилить серед українців впевненість, що Австро-Угорська монархія гарантує підтримку визвольних устремлінь українців. Поступово політика імперії змінилася - Австро-Угорщина стала підтримувати ідею створення Польського королівства з приєднаними українськими землями під австрійським контролем. Революційні події в Росії також змінили ситуацію. Тепер для Австрії виникла загроза поширення прагнень приєднати Галичину до українських земель в Росії [3.-С.20-22].

Після російської революції уряди країн Антанти зацікавились подіями в імперії у зв'язку з їх бажанням зберегти Східноєвропейський фронт. Тісні стосунки з українцями встановив представник французького посла в Петрограді журналіст Ж. Пелісьє, який у вересні 1917 р. організував напівофіційну зустріч О. Шульгіна з французьким послом в Росії Ж. Нулансом. У вересні 1927 р. Київ відвідали представники французької місії генерали Ніссел і Табуї. Візитери зустрілися з членами Генерального Секретаріату [2.-С.16]. У жовтні 1917 р. генерал Табуї провів переговори з генеральним секретарем військових справ С. Петлюрою. Під час розмови французький генерал цікавився українськими військовими справами, політичною ситуацією в Україні. Ж. Табуї підкреслив, що Франція буде підтримувати Україну лише у федеративних стосунках з Росією [4.-С.164].

Контакти держав Антанти з урядом України посилились після більшовицької революції в Росії. Перед Францією та Англією реально постала загроза повного розвалу фронту в Європі. Більшовики відкрито заявляли про свої наміри підписати сепаратний мир з Центральними державами, вони не приховували своєї агресивності. Країни Антанти опинились у скрутному становищі - адже головним чином війна у Європі велася силами Російської імперії. Перед новоствореними національними урядами поневолених народів з'явився шанс отримати визнання іншими державами, дипломатичну та фінансову підтримку. Після захоплення влади більшовиками в Росії також і українському урядові трапилась нагода зблизитись з Францією та Великобританією. Після розстрілу генерала Духоніна зі ставки у Могильові до Києва переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Румунії, Сербії, Бельгії [18.-С.157]. Антанта намагалася різними способами не дати розвалитися мережі фронтів, залучити всі можливі сили. Уряди Франції та Англії ладні були йти на компроміс з українцями, їхні пропозиції набували конкретних форм, а контакти поступово з напівофіційних вийшли на рівень офіційних.

У середині листопада 1917 р. генерал Табуї та майор Фіцвільямс у ході візиту до генерального секретаря міжнаціональних справ О. Шульгіна заявили, що країни Антанти з симпатією ставляться до культурного і політичного відродження України і запропонували фінансову та матеріальну допомогу. Ці пропозиції були подані й у письмовій формі в ноті генерала Табуї від 5 (18) грудня 1917 р. [2.-С.16-17]. Настав момент, коли всі учасники мали зацікавленість у продовженні співробітництва, яке могло б дати їм бажане у прийнятних взаємних поступках. Головне - не пропустити такі моменти, усвідомити свої можливості, проявити наполегливість та лояльність. Логічною була заява О. Шульгіна у відповіді на пропозиції держав Антанти, що насамперед для співробітництва необхідне офіційне визнання