Проте подальші дії українського уряду, за оцінкою багатьох істориків, заперечують усяку логіку. Його реакцію неможливо назвати адекватною, а рішення - конструктивними. Технічна та фінансова допомога українському урядові була необхідною, тим більше, що більшовики навіть не приховували своїх загарбницьких намірів щодо України та були її найближчими сусідами. Уряд УНР 29 грудня 1917 р. обговорював запропоновану Францією позику у 500 млн карбованців, але до остаточного прийняття рішення мали повернутися лише через два тижні. Українська еліта зволікала прийняття допомоги, тому що це означало продовження війни всупереч її гаслам негайного миру.

Лідери української нації перебували під впливом популярної серед європейської інтелігенції ідеології пацифізму. Безперечно, ці ідеї гідні цивілізованої людини, до цього ідеалу повинно прагнути наблизитись людство. Проте коли існуванню нації загрожує агресія іншої держави або кількох відразу, а порозумітися мирним шляхом немає шансів, загарбницьким планам може протистояти лише сила та зброя.

У той час події не залишали шансів для пацифізму та пацифістів. Більшовицький уряд Росії почав наступ на українські землі, а також підготовку до переговорів з Німеччиною та Австро-Угорщиною з метою підписання сепаратного миру. Попередня угода про перемир'я між Росією та блоком держав Австро-Угорщини та Німеччини була підписана 2 грудня 1917 р. у Брест-Литовську. За 28 днів перемир' я учасники переговорів мали підготувати проекти договорів про умови миру. Росія готувала свій проект, виходячи з вимог визнання її в старих кордонах, тобто включно з територіями, на яких активно йшов процес державотворення [4.- С.22]. Перспектива підписання миру між Росією з її претензіями та країнами блоку Німеччина - Австро-Угорщина лякала українських лідерів, викликала в їх середовищі паніку, пригніченість настроїв. Відтепер діяльність української еліти була спрямована на те, щоб не дати радянській владі на запланованих мирних переговорах монопольно представляти і українців. Вона вважала, що їх участь у мирних переговорах окремою делегацією вирішить проблему миру та зміцнить міжнародне становище української держави [3.-С.27]. її наміри не позбавлені логіки. Підписанням мирного договору з німцями та австрійцями український уряд прагнув припинити війну, але по іронії долі вийшло так, що завдяки підписаній угоді війна продовжувалась і

Україна сприяла цьому. Чому всіх обурює прагнення Антанти використати ресурси України у війні, а реалізація таких же планів німцями та австрійцями розуміється як досягнення Україною успіху на міжнародній арені? Підписання мирної угоди між Україною та блоком країн Четверного союзу мало масштабні наслідки, як про це пише дослідниця Н. Городня: "Підписання Центральною Радою Брест-Литовського миру спричинило тяжкі військові наслідки для союзників, а також розрив відносин, що почали складатися між державами Антанти і Україною. В результаті сепаратного миру Центральні держави, по-перше, ліквідували Український фронт, отримали можливість перевести свої дивізії на Західний фронт і створити там значну перевагу сил. По-друге, постачання продовольства з країни врятувало Німеччину та Австро-Угорщину від неминучого голоду. Цей другий аспект мирного договору - продовольчий - був найвагомішим" [2.-С.22].

Україна не скористалася з нагоди налагодити стосунки з країнами Антанти наприкінці 1917 - на початку 1918 рр., які могли дати їй фінансову допомогу, але чи повністю уряд УНР використав можливості, які надавали умови підписання Брестського миру?

Згідно з умовами мирного договору, підписаного між Україною, Австро-Угорщиною та Німеччиною, територія країни була зайнята військами союзників. Наступ більшовиків був припинений, українські землі звільнені. Німці також перебували на польських, фінських, прибалтійських землях, стримуючи натиск більшовиків. Уряди щойно відроджених держав Центральної та Східної Європи, скориставшись паузою в наступі більшовиків, не припиняли роботи зі створення національних збройних сил та військової мобілізації.

Українські національні лідери не змогли здійснити те, що за схожих умов було реалізовано в інших країнах. Окупаційні війська швидко стали непопулярними. Сама поява в Україні німецьких та австрійських військових для населення була незрозумілою. Українська влада не вела інформаційної та роз'яснювальної роботи. Жоден інший союз так не потребував від української влади пропагандистської діяльності - адже царський уряд Російської імперії розпочав війну проти Німеччини та Австро-Угорщини, і населення вважало їх ворогами, які не тільки з'явилися на Україні, а й ще вивозили український хліб [4.-С.55].

Поява німців та австрійців остаточно підірвала авторитет ЦР серед українського населення. Прорахунки у формуванні державних органів, відсутність дієздатної виконавчої влади на місцях, механізму контролю за виконанням рішень центральної законодавчої влади та дисципліною особливо стали відчутними при окупаційному режимі. Німецькі та австрійські військові змушені були виконувати поліцейські функції, підтримувати громадський порядок, контролювати виконання рішень української влади, стежити за збиранням податків, що ніяк не додавало їм популярності серед населення. Замість того, щоб зосередити зусилля на консолідації суспільства, створенні армії, налагодженні державного управління діячі Центральної Ради, перебуваючи ще під впливом федералістських та пацифістських ідей, відмовлялись від активної організаторської діяльності, чим посилювали анархію та безлад в країні.

Революції в Австрії та Німеччині дали підставу більшовицькому