урядові анулювати Брест-Литовський договір та відновити наступ на Україну. Саме в цей час реально існувала загроза українській державності - окупаційні війська покинули українські землі, а власні були слабі. У період повалення влади Гетьмана та встановлення влади Директорії Україна опинилась у міжнародному вакуумі. Існування її було під загрозою - на південному сході розміщувались війська А. Денікіна і П. Краснова, вороже були настроєні румуни та поляки. А більшовики вже почали наступ [5.-С.27].
Проте ще й тоді Україна мала шанс порозумітися з державами Антанти, отримати від них необхідну допомогу на хвилі страху перед поширенням більшовизму на інші країни Європи. У цьому переконані дослідники В. Головченко та В. Шамраєва: "Дипломатична ситуація на той момент зовні сприяла самостійницьким прагненням молодих державних утворень на території колишньої Російської імперії. Адже Рада десяти на Паризькій мирній конференції ще не визначилась принципово в так званому "російському питанні": розгортати й далі військову інтервенцію в чорноморському басейні чи сприяти досягненню компромісу між усіма воюючими угрупованнями на території колишньої імперії (включаючи і більшовиків), наполягати на федералізації й демократизації майбутньої не більшовицької Росії, чи погодитися з гаслом білого руху про відтворення її як "єдиної і неділимої". Причому в разі визнання Антантою більшовицької влади над частиною території Росії (чи поразки військової інтервенції або ж білого руху) окреслювалась можливість створення так званого "санітарного кордону" проти експорту більшовицької революції до Центральної й Західної Європи. Поряд із Фінляндією, країнами Балтії та Польщею Україна (як і Білорусь та Кубань з Доном) могла б стати його важливою стратегічною ланкою" [5.-С.31].
Слід пам'ятати про те, що Антанта після угоди України з німцями та австрійцями ставилась до національного уряду з підозрою. До того ж діячі Директорії повторяли помилки Центральної Ради. У той момент, коли діяти необхідно було швидко та рішуче, Директорія довго не могла визначитись у зовнішньополітичній орієнтації - шукати порозуміння з країнами Антанти чи більшовицькою Росією [5.-С.31].
Уряди європейських держав все більше переконувались у тому, що український уряд не контролює ситуацію в державі. Політичні діячі українського відродження продемонстрували всьому світові свою неспроможність, відсутність порозуміння між собою. Залишили Україну відомі діячі національного руху: М. Грушевський, М. Шаповал, В. Винниченко.
Ісаак Мазепа, учасник тих подій, писав, що українські війська гостро відчували брак постачання: "Починаючи з другої половини року 1919, нашій армії коли й доводилося відступати перед більшовиками або денікінцями, то здебільшого з інших причин: не з причин браку дисципліни або віри в справу, а з причин недостачі амуніції й взагалі постачання" [19.- С.22].
На це скаржився С. Петлюра в листі до французького публіциста Ж. Пелісьє у 1919 р.: "Ми не отримали досі жодної помочі, ні амуніції, ні технічних апаратів, ні санітарного матеріалу. Нічого!... Траплялося часто, що нашим козакам бракувало патронів" [20.-С.186].
З усіх боків наступали вороги, армії не було, національній рух роздирали суперечності. У безвихідному становищі Петлюра все одно пішов на союз з Польщею, поступаючись українськими землями. Поява на Україні після німецьких окупантів, ще й поляків, викликала обурення українського населення, яке вже стомилося від безладу, війни, нестабільності. С. Петлюра визнав можливі наслідки такої ситуації у листі до Д.В. Антоновича у січні 1920 р.: "... всі селяни хочуть ладу-порядку, хочуть влади, і найбільше хочуть солі... матерії, заліза і кожі. Хто ці речі дасть, той ними буде заправляти, того вони слухати будуть" [20.-С.207].
Висновок про несприятливість зовнішньополітичних умов для відновлення державності є дещо поверховим, адже це суперечить очевидним фактам - власне Перша світова війна, революції в Німеччині та Росії активізували та вивели на нові рубежі національно-визвольну боротьбу поневолених народів Центрально-Східної Європи, у тому числі і українців. Компаративний аналіз доводить, що державотворення українців на початку ХХ ст. відбувалося в подібних з державотворенням інших поневолених народів Центрально-Східної Європи зовнішньополітичних умовах. Так, Центральні країни не поспішали визнавати право на суверенітет не тільки українців, а також інших центрально-східноєвропейських народів.
Проте порівняння зовнішньополітичної діяльності української еліти з діяльністю еліти інших народів Центрально-Східної Європи свідчить про те, що лідери українського державотворення не мали чіткої програми в дипломатичній діяльності, адже їх політичним ідеалами залишалася федерація соціалістичних республік та соціалізм. На результати визвольної боротьби та державотворення українців впливали більше дипломатична діяльність національної еліти, її політичні та етичні переконання. Так, майбутнє України більшість членів Центральної Ради бачила в складі соціалістичної федерації. Тривалий час вони не наважувались не тільки на проголошення незалежності, а й виступити суб'єктом міжнародної дипломатії. Соціалістичні принципи не дозволили Центральній Раді прийняти фінансову та матеріальну допомогу від Антанти, в той час як допомогу від інших європейських країн отримали поляки, чехи, фіни, латиші, литовці, естонці.
Проблема впливу зовнішньополітичного фактора на державотворення українців та народів Центрально-Східної Європи не може бути вичерпно висвітлена в межах однієї статті. Одначе вона заслуговує на увагу дослідників і вимагає подальшого наукового аналізу та концептуального переосмислення. Сподіваємося, що питання, порушені в статті, будуть сприяти подальшому розвитку досліджень національно-визвольної боротьби, зокрема, ролі в державотворенні зовнішньополітичних факторів.
Джерела та література
Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Зовнішня політика України як предмет історичного аналізу: концептуальні підходи та перспективи // Український історичний журнал. - 2001. -