Лібералізм невідворотно змінюється тоталітаризмом. Андрій Шептицький вважає, що в тогочасних історичних умовах відсутні "чисті" форми правління, визначення яких належить ще Аристотелю: монархія, олігархія, демократія. Далі міркування митрополита не спираються на політичні дослідження і несуть ідеалістичне наповнення. На його думку, втрачає сенс назва тієї чи іншої форми правління, головне - це дотримання та збереження гармонії між "правами і свободою одиниць та правами і властю держави" [19.-С.10]. А. Шептицький наголошував, що мірилом для зорганізованої держави і влади є чесноти, які сповідує монарх, або влада аристократії чи олігархії, або громадян. Митрополит вважає, що всеосяжне служіння за взірцем Євангелія набагато легше виконати монарху, але неможливо навіть уявити, що існує держава, в якій всі громадяни беруть участь у загальному голосуванні та виборчих урядах, сповідують християнські чесноти. Андрій Шептицький вважав, що відсутня різниця між демагогією ("зле демократія"), тиранією ("зіпсута монархія") і олігархією ("зіпсута демократія"), оскільки вони уособлюють несправедливу владу, владу, яка нехтує християнськими принципами.

"Хто має власть, - писав митрополит, - мусить дбати про добро тих, кому служить: дбати про своє добро перед добром загалу, це надужиття кожної влади" [19.-С.11]. З наведеного випливає, що головним завданням священиків в рамках сприяння державотворчих процесів є моральне виховання пастви, та наповнення соціально- економічного й політичного життя євангельськими принципами. Митрополит звертається до авторитету енцикліки римського папи Лева ХІІІ Longingua і виокремлює положення про небезпеку абсолютизованої свободи, яка заперечує принципи Євангелія і (що є дуже важливим для галицького політичного загалу) зазначає, що чесноти громадян стають пріоритетним чинником саме в тому суспільстві, якому притаманні чвари, національний шовінізм і розкол на ворогуючі угрупування [19.-С.12].

Роль Церкви і греко-католицького духовенства в побудові могутньої держави полягає в виховній роботі, опікуванні молоддю, проповідуванні Євангелія та запровадженні моральних чеснот, які є втіленням справедливості та любові по відношенню до ближнього, в громадське і приватне життя громадян, а головне - провідників та монархів. Крім Церкви А. Шептицький до так званих "школ громадянських чеснот" відносить родини, громади, "добровільні стоварищення і спільноти людей", "бо вони є тими органічними клітинами, з яких складається всенаціональний організм" [19.-С.12].

Товариства та спільноти утворюються на добровільних засадах, і надають людині значні переваги, які не в змозі надати ні родина, ні держава, тобто взаємодопомогу, спільність та пораду у праці. Вони мають власну організацію, побудовану за принципом самоврядування. По відношенню до товариств держава використовує функції нагляду регулювання, опіки, дотримання легітимності та об'єднавчу функцію. І, як наслідок, товариства сприяють державотворенню народів, які тільки постали на цей шлях, або є складовою частиною та підтримкою державного життя [19.-С.16]. Утворення різних за напрямком товариств пов'язано насамперед з їх фаховими завданнями: "рільничі, промислові, торгівельні, наукові, мистецькі, кооперативи і синдикати рідких фахів і працівників" [19.-С.16].

Греко-католицьке соціальне вчення мало на меті протидіяти соціалістичному світобаченню з його запереченням приватної власності і боротьбою з монархічною або буржуазно-ліберальною системою. Це знаходило прояв не лише в проголошенні християнських взірців (ідеалів), а й боротьбі та обмеженні рухів, які руйнували ці ідеали. У вище означеному розумінні визначення "соціальний" є складовою ознакою "функціонування та структури суспільства", виходячи з "гуманізму, етики, справедливості". На перший план висувалась теза про необхідність відновити суспільство, яке гарантує дотримання прав (головне - соціально незахищених верств) населення.

Парадоксальність релігійного соціального вчення полягає, на нашу думку, в його намаганні пристосуватись до швидкоплинного історичного поступу традицій та недопущення соціальних потрясінь на кшталт революцій та заколотів, тобто використання ліберального чинника для розвитку суспільства в рамках консервативної доктрини. Доречно у цьому контексті навести міркування А. Шептицького щодо устрою Церкви. У січні 1936 р. в пастирському посланні митрополита Андрея Шептицького "Про Церкву" зазначається: "Церковна влада є монархічна, себто зверхником Церкви є одна особа, що має всяку найвищу владу" [13.-С.230].

Аналіз документів, що відносяться до історії греко-католицької церкви в період з кінця XIX ст. і до 40-х років XX ст. свідчать про формування принципів соціального і політичного вчення, адаптованого до умов індустріального суспільства.

В його основі лежала ідея створення суспільства, що функціонує на засадах справедливості та євангельської солідарності, але за умови збереження приватної власності, трансформація соціальних груп передбачалась у християнському дусі [5.-С. 115].

Політичний ідеал греко-католицька церква вбачала в монархічній формі правління, де всі управлінські структури, починаючи з монарха, керуються і сповідують християнські принципи. Поява нових ідеологій, деструктивних по відношенню до Церкви і приватної власності, вимагала, на думку релігійних ідеологів, знайти такі форми державного устрою, що дозволяли б виконувати Божі заповіді християнину, який виступає як приватна особа та представник соціальної інституції. Така соціально-політична концепція відводила церкві визначальне місце в житті суспільства, створювала основу її впливу на соціальні відносини, відносини власності, на форми політичного життя.

Отже, греко-католицька церква, поєднуючи в своїх концепціях і діяльності елементи консерватизму і соціальних чинників, впливала