У 1863 році у планах М. Каткова стосовно русифікації південно-західних губерній не було місця для українського руху, який нагадав про себе після смерті Миколи I в 1855 році, коли почалася лібералізація влади та громадського життя. На початку 1856 року, після вступу на російський престол Олександра II, Микола Костомаров був звільнений від поліційного нагляду, а також була знята заборона на публікації його праць. У 1859 році він очолив університетську кафедру російської історії у Санкт-Петербурзі. Після десятиліття солдатської неволі у 1858 році у столицю повернувся Тарас Шевченко [7, с.352-353]. У Петербурзі було утворено першу українську громаду - культурно-освітню організацію, метою якої було поширення національної ідеї шляхом видання книжок, журналів, проведення вечорів [10, с.65]. В 1861 році відбулося піднесення українського руху, пов'язане з виданням журналу "Основа", який, проіснувавши два роки, самоліквідувався наприкінці 1862 року. Навколо часопису згуртувались такі відомі особистості як Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський, Володимир Антонович [7, с.354, 356].

Найглибшу аналітичну розробку національна ідея на сторінках "Основи" знайшла у статтях Миколи Костомарова "Дві руські народності", "Правда москвичам про Русь" та "Правда полякам про Русь", в яких була розгорнута теза про відмінність українців як від росіян, так і від поляків [7, с.355].

Відродження українського руху спочатку не викликало стурбованості російської влади. Проте ситуація змінилася у 1862 році, у зв'язку з підготовкою та вибухом польського повстання 1863 року. Під впливом цих подій уряд починає трактувати український рух як польську інтригу [10, с.66]. Так, на початку 1861 року М. Катков був відкритий для діалогу з українофілами, хоча й не вітав можливості формування окремої української нації, виступав проти репресій щодо українофілів. Протягом 1861 року він у своїх виданнях друкував оголошення М. Костомарова про збір коштів на публікацію українських книжок для народу [5, с.90].

У своїй статті, опублікованій у №26 "Современной летописи" у 1863 р., М. Катков вказав причини еволюції, якої зазнали він та багато його читачів, від прихильного ставлення до "Основи" і до перших планів

М. Костомарова щодо видання книжок для народу в 1861 році до жорсткої антиукраінофільської позиції у 1863 році [5, с.122]. Якщо раніше, зазначав він, петербурзькі українофіли засновували "журнальчик" для того, щоб публікувати в ньому "малоросійські казочки і віршики", то тепер вони "беруть під свою опіку десять мільйонів руського ("русского") народу і хочуть нав'язати їм окрему народність, перекладають на новостворювану ними мову закони Російської імперії і святе письмо, відкривають громадську підписку на видання малоросійських підручників, затівають видавати у Києві народну газету на цій новостворюваній мові і надіються, що уряд надасть їм свою могутню допомогу на створення малоросійських шкіл, яких малоросійський народ не хоче і яких можуть хотіти тільки закляті вороги руської ("русской") народності" [8, с.706].

Перебравши на себе роль соліста в антиукраїнському хорі Михайло Катков, не пропускав жодної нагоди висловитися із цього питання. Критика українофілів та поляків була одним із засобів формування російської ідеї, вироблення принципів інтеграції російської нації [7, с.356].

У праці "Дві руські народності", опублікованій у 1861 році в журналі "Основа", М. Костомаров доводив, що українці цілком самостійний народ. Апелюючи до історичних фактів, він показав, що в українців є власна історія, мова і культура, власний національний характер і психічна структура. В українського народу переважає особиста воля, а у великоруського - загальність [11, с.326]. М. Катков не визнавав за українцями право на окремішність, тому його найбільше обурила теорія М. Костомарова про дві руські народності: "Обурливий і безглуздий софізм! Ніби можуть бути дві народності російські і дві російські мови, ніби можуть бути дві французькі народності і дві французькі мови!" [9, с.276].

Українофільство М. Катков прив'язував до створеної ним концепції "польської інтриги": "Та ж інтрига, яка намагалась ополячити народ у Білорусії, намагається створити привид окремої народності в Украйні" [9, с.280]. Він стверджував, що поляки мають свої інтереси у цій справі, оскільки їм вигідно "розколоти російський народ" і відособити ту його частину, на яку вони мають свої плани [8, с.697]. Таким чином, українофіли, на думку М. Каткова, свідомо чи несвідомо служать зброєю "польської інтриги" [9, с.277; 8, с.677]. Якщо виклик з боку інших націоналізмів сприймався російською суспільною думкою як виклик "ззовні", то загроза українського націоналізму для прихильників ідеї загальноросійської нації була диверсією зсередини "національного тіла" [5, с.39].

М. Катков не визнавав можливості існування окремої української мови, вважаючи її лише говіркою. Все, що в ній різко відрізняється від загальноросійської, на його думку, було внесено польським пануванням [8, с.696]. Прагнення українофілів "польське зіпсуття нашої мови піднести в окрему мову як знамено і вираження окремої народності" він розцінював як спробу розірвати народну єдність. Загальноприйнята російська мова є не місцевою, великоросійською, а історичною, у формуванні якої брала участь "як північна, так і південна Русь" [9, с.279]. Окрема малоросійська мова, на його думку, була б проміжним явищем між російською та польською мовами, таким як унія між