Німці не були послідовними в своєму ставленні до професійної освіти українців. Завершити повний курс навчання в професійних школах змогли далеко не всі учні, а що стосується технікумів та інших спеціальних закладів з трирічним терміном навчання, то вони взагалі не здійснили жодного випуску спеціалістів. Навчання в них могли закінчити лише ті учні та студенти, які вступили до однотипних навчальних закладів ще до війни.

Окупаційна влада поступово почала відновлювати роботу окремих факультетів та вузів. Так, постановою Дніпропетровської обласної управи від 11 лютого 1942 р. відділу освіти безпосередньо підпорядковувалися такі установи і навчальні заклади: Український державний університет, Політехнічний інститут, Транспортний інститут, Гідробіологічний інститут, Ботанічний сад, Залізничний технікум, Залізнично- реміснича школа, Землевпорядний і Індустріальний технікуми, Фельдшерсько- акушерська школа, Історичний музей, Історичний архів і Обласна ОТС. Обласна бібліотека передавалася у відання відділу освіти Дніпропетровської міської управи [3.-Ф.2443.-Оп.1.-Спр.81.-Арк.1-20]. Вузи й установи, відповідно до постанови, повинні були утримуватися за рахунок бюджету.

У період з 1 жовтня по 1 листопада 1941 р. був оголошений набір студентів для навчання в університеті, політехнічному і транспортному інститутах.

Усі вузи після окупації Дніпропетровська піддалися реорганізації. Так, 22 вересня 1941 р. був реорганізований університет. У його склад увійшли колишній університет, медичні, сільськогосподарські, фармацевтичний інститути й інститут іноземних мов. Очолив університет професор, доктор біологічних наук І.Ф. Розгин. Навесні 1942 р. в університеті працювало 7 факультетів (історико-географічний, філологічний (німецький і український відділи), сільськогосподарський, медичний з фармацевтичним відділом, біологічний, фізико-математичний і хімічний), на яких працювало 250 викладачів, у тому числі 43 професори і 71 доцент. На цих факультетах навчалося 2328 студентів.

Крім цього, до складу університету входили допоміжні навчальні і науково- дослідні установи: гідробіологічний інститут, інститут фізіології і клінічної медицини, ботанічний інститут і ботанічний сад, інститут місцевого господарства, інститут прикладної фізики і хімії, біологічна станція на р. Самарі, зоологічний музей, геологічний музей і навчальне господарство [3.-Ф.2443.-Оп.1.-Спр.2.-Арк.71- 73].

До складу політехнічного інституту ввійшли колишній гірничий, хіміко- технологічний, металургійний і будівельний інститути. Після об'єднання було організовано 5 факультетів: гірничий, хіміко-технологічний, металургійний, механічний і будівельний, на яких навчалося наприкінці 1941 р. 607 студентів. У штат входило 115 викладачів, серед яких 15 професорів і 50 доцентів, 267 осіб технічного персоналу і співробітників. Очолював інститут член-кореспондент Української Академії наук К.І. Татомир.

У транспортному інституті працювало 4 факультети (механічний, шляхобудівний, електротехнічний й експлуатаційний), на яких до кінця 1941 р. навчалося 193 студента. Очолював інститут професор П.В. Олійниченко (він же очолював і обласну управу).

Як уже відзначалося вище, навчальні заклади працювали не увесь час. У грудні 1941 р. були припинені заняття в школах і університеті. Ця подія була сприйнята співробітниками університету з осудом. У зверненні до голови обласної управи ректора університету професора І.Ф. Розгина говорилося: "вважаю своїм обов'язком висловити від свого імені і керівництва університету рішучий протест із приводу закриття Українського університету. Крім того, повідомляю, що акт ліквідації єдиного університету німецькою владою і згода або бездіяльність управи, щоб не допустити до цього - глибоко обурює весь колектив університету і громадськість міста" [4.-C.294].

Зрештою, навесні 1942 р. навчальний процес був відновлений. Новій владі потрібні були фахівці, насамперед у таких сферах, як медицина, сільське господарство, потрібні були і перекладачі.

19 листопада 1941 р. було видано документ, де наголошувалося на необхідності поступового витіснення російської мови із сфери побутового спілкування в Україні. Згідно з директивою від 15 січня 1942 р. "Про використання мов на Україні" офіційною мовою в установах німецьких окупантів вважалася німецька, а офіційною мовою української допоміжної адміністрації - українська [11.-C.11].

В офіційному спілкуванні окупаційної влади з місцевим населенням поряд з українською застосовували й російську мову. "На територіях, заселених українцями, навчання повинно проводитись українською мовою". Українська мова була включена як обов'язковий навчальний предмет до навчальних планів та програм цілої низки спеціальних фахових навчальних закладів. 26 березня 1942 р. в постанові "Про вивчення місцевих мов " говорилося: "Вивчення української мови, особливо для гебітскомісарів та їх персоналу конче необхідно, так як більшість з них у власній повсякденній роботі знаходиться у спілкуванні з населенням на місцях " [11.-C.12].

Отже, протягом 1941-1944 років німецько-фашистські загарбники відкрили в Україні цілу мережу навчальних закладів. Ініціатива у створенні подібних навчальних закладів належала значною мірою місцевій українській адміністрації. Німецька окупаційна адміністрація здійснювала повний контроль та жорстоку ідеологічну цензуру за змістом навчання і педагогічними кадрами. Одночасно з організацією мережі середніх шкіл була відкрита велика кількість училищ, технікумів, різноманітних вузькофахових курсів.

Загалом, заходи німецької окупаційної влади щодо створення мережі навчальних закладів хоч і були проведені, однак не принесли нацистам бажаних результатів. Вони були вкрай непослідовними та носили обмежений характер.

Джерела та література

Преступные цели - преступные средства. Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР. (1941-1944 гг.). - М., 1985.

Україна в ІІ світовій війні у документах: збірник німецьких архівних матеріалів: В 2 т. - Львів, 1997. - Т.1.

Державний архів Дніпропетровської області.

Клец В.К. Оккупационный режим и организация работы учебных заведений в Днепропетровской