УДК

Я. В. Таравська

ПОГЛЯДИ АНДРІЯ ЖУКА НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ НА ІСТОРІЮ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ІДЕЇ САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ

У статті ставиться завдання прослідкувати становлення ідейно-політичних позицій Андрія Жука - одного з провідних діячів Української Центральної Ради, відомого політика, публіциста та науковця, на основі його праці "До історії української політичної думки перед (першою) світовою війною" та висвітлити його точку зору на історію українського самостійницького руху.

Ключові слова: Андрій Жук, український політикум, еміграція, українська політична думка, ідея самостійності.

Діяльність та інтелектуальна спадщина А. Жука - видатного громадського діяча і політика, вченого і публіциста, одного із лідерів УСДРП, СВУ, РСУК, Головної Української Ради, Центральної Управи УСС, "Просвіти", редактора численних часописів [1, c.699-700] ще недостатньо висвітлена в історіографії.

Помітним проривом у цьому напрямі став третій випуск "Молодої нації", у якому дається всебічне висвітлення постаті Андрія Жука, -- "сірого кардинала" самостійницького руху від 1908 до 1918 років. Історик Ігор Гирич у своїй розлогій розвідці "У тіні Липинського (Андрій Жук як політичний мислитель й дослідник історії визвольного руху") небезпідставно вважає українського політика "сірим кардиналом" різних чільних організацій [2, с.8], тому що скромний А. Жук фактично й був їх ідейним керівником. Така оцінка не розходиться із висловленою до 30-ліття творчої діяльності видатного літератора і політика думкою Володимира Дорошенка: "А. Жук - сам коваль своєї долі. Власними зусиллями, самотужки вибився він у перші ряди сучасної української інтелігенції. Скінчивши тільки сільську школу в своєму рідному селі Вовчку на Полтавщині, він самоосвітою, упертою працею над собою досяг того, що не тільки зрівнявся з ріжними докторами, редакторами й директорами, які покінчили високі школи, але й не одного з них перевищив не лише здібностями, але й знанням і досвідом" [3, арк.1].

Втім, І. Гирич, як і інші дослідники діяльності цього чільного політика - І. Патер, Т. Осташко, А.Магурчак та ін. -- акцентують увагу на інших аспектах багатих на звершення життя і творчості А. Жука, ніж визначені у цій розвідці. Тому джерельну базу даної статті складають передусім праці самого А.Жука "До історії української політичної думки перед (першою) світовою війною" [4] та "Як дійшло до заснування "Союзу визволення України" (Спомини у 20-ліття "Союзу")" [5].

Андрій Жук у першій з цих робіт не обмежився спогадами про перебіг подій таємної наради у Львові, а поставив мету розглянути деякі особливості розвитку української політичної думки перед першою світовою війною, "що заразом є причинками до історії українського самостійницького руху, який проявився в часі [Першої] світової війни" [4, с.190]. Зауважимо, що дослідник не брав до уваги історію самостійницької думки в Галичині з тієї причини, що потребу самостійності України першим у вітчизняній суспільно- політичній думці ще у 1895 р. обґрунтував у "Ukraina irredenta" Юліан Бачинський та включили в партійні програми його послідовники [6, с.178-180].

А.Жук доводить у своїй роботі, що ідея державної самостійності України перед війною серед бувших "російських" українців у Галичині сприймалася лише одиницями і то як далекий політичний ідеал, але не була програмою практичної діяльності.

Досліднику відомо що, хоч першою публікацією Революційної Української Партії (РУП) на Наддніпрянщині була якраз "Самостійна Україна", але через рік після її виходу програмою партії, яка пізніше змінила свою назву на УСДРП, стала тільки національно-територіальна автономія України в межах Росії. Послідовною програмним засадам РУП лишилася Українська Народна Партія (УНП), заснована в 1902 р., яка також взяла в свою програму національний ідеал "єдиної, нероздільної самостійної демократичної України" [7, с.453]. Але, як підкреслює А.Жук, ця партія, перейменувавшись у 1917 р. на Партію Самостійників- Соціалістів, "не виросла в помітнішу силу, особлившої ролі в українському політичному житті тих часів не відігравала і свого самостійницького характеру нічим, крім видання в сім дусі кількох публікацій, не проявила" [4, с.190]. До цього слід додати, що Українська соціалістична партія, створена влітку 1900 р., також виступила за повну державну незалежність, але втратила свій вплив через курс на об'єднання з російською соціал-демократією [7, с.452].

Загалом треба погодитися з А.Жуком, що майже весь український політикум в Росії аж до революції 1917 р. своїм політичним ідеалом вважав автономію і федерацію, а практичними постулатами реальної політики було культурництво та спроби впровадження української мови у школах і кафедр українознавства в університетах. Щоправда, зазначає дослідник, в тодішніх реакційних обставинах внутрішнього російського життя про практичну самостійницьку політику переслідуваним за "сепаратизм" українцям важко було думати. Але більшість українських політиків відкидали (аж до 1918 р. - Я. Т.) самостійництво навіть як ідею: одні як річ реакційну і шкідливу, інші, як річ нереальну.

Відповідно, як наголошує А.Жук, стан національної свідомості народу й організованих сил української суспільності після поразки революції 1907 -1907 рр. був невтішний: українська політика обмежувалася просвітництвом, кооперативним та культурницьким рухом. Це висновок А.Жука підтверджується й іншими дослідниками [8].

Проте самостійницька ідея як програма практичної політики таки виникла, і виникла значно раніше, ніж прийнято про це думати, стверджує А. Жук. "Ідея самостійництва і його варіянту, австрофільства, зародилася серед перебуваючих в Галичині і взагалі за кордоном емігрантів з російської України ще в році 1911 [4, с.191]. Поштовхом до цього було