Як випливає із нотаток А.Жука, 4-6 березня 1911 року у Львові відбулися наради гуртка українських емігрантів, "при участи й одного галичанина" для того, щоб заснувати друкований орган, "який став би ідейним осередком відповідного організаційного руху в краю під прапором державної самостійности України" [4, с.191].

Ініціаторами наради були член ЦК УСДРП, голова її Закордонної Групи Андрій Жук, кандидати в члени ЦК Володимир Степанківський і Лев Юркевич, що видавав тоді у Львові журнал "Наш Голос", спільний орган російськоукраїнської і галицькоукраїнської соціал-демократичної партії.

Вони залучили до перемовин д-ра Володимира Кушніра, який видавав у Відні часопис "Ukrainische Rundschau" і відомого прихильника самостійності України В'ячеслава Липинського, який, не будучи емігрантом, перебував тимчасово в Кракові і друкував свою відому працю "Z dziejow Ukrainy".

А. Жук засвідчує два основних погляди учасників наради. "Один можна назвати чистим самостійницьким, без орієнтації на чужі сили, який заступав головним чином Липинський, і другий сепаратистичний, з виразною орієнтацією на Австрію, який заступали Кушнір і Степанківський. Я займав середню позицію, а Юркевича займала ся справа з клясового боку" [4, с.192].

Жук вважав потрібним, щоби українці, котрі ще не були готові до самостійності, організувались на ґрунті реальної праці - в земствах, кооперативах, "Просвіті" тощо та створювали організаційні можливості для самостійницької пропаганди в Росії й Австро-Угорщині, спонукаючи ці країни звернути увагу на українські проблеми.

Як повідомляє А. Жук, В. Липинський вже тоді доводив, що українській спільноті марно і шкідливо боротися за демократизацію Росії, що ця імперія готовиться до війни, тому і українцям треба до неї готуватись, але не через пропаганду австрофільства, а діями, спрямованими на наближення державної само- стійности України.

Липинський визнавав можливість орієнтації на Німеччину чи Австро - Угорщину в якості виключно тактичного тимчасового кроку. Л. Юркевич висловлювся, за так зване "класове" вирішення проблеми на противагу національному, таким чином відкидаючи самостійництво. Коли В. Липинський доводив, що без держави нема нації і що українці не стануть нацією, доки не здобудуть власної держави, Л. Юркевич порівняв це з сіонізмом. А. Жук записав таку його репліку: "Жидівська нація бачить своє відродження в Сіоні, українська нація може відродитися в самостійній Україні - се сіонізм!" [4, с.194]

Таким чином, як бачимо, ідею самостійності, як нагальну програмну потребу, під час наради беззастережно розвивав тільки В. Липинський. Відкидаючи плани перебудови Росії на союз національних держав як утопічні і шкідливі, Липинський висловлював "дві концепції: 1. Цілковита самостійність України і 2. Прилучення України до Австро-Угорщини, обстоюючи першу. Другу брав у рахубу лише як етап до державної самостійности України і то остільки, оскільки Австро-Угорщина зможе дати товчок до нашої самостій- ности своєю політикою в Галичині" [4, с.193].

Т.Осташко звертає увагу на те, що у листах до А. Жука, який займав проміжну позицію між переконаним самостійником В. Липинським і "молодоукраїнцями", майбутній лідер українських консерваторів уточнив свою позицію й розкрив власне розуміння суті обох політичних напрямів, які окреслилися на нараді [9, с.300]. Зокрема, він зазначав, що не слід "загортати в бавовну того факту, що між нами є: 1) австрофіли без застережень, по цілям нашої діяльності (...) і 2) австрофіли тільки по сьогоднішній тактиці і то з великим застереженням (залежним від такого або іншого становища Австрії супроти Галичини)". В.Липинський відносив себе до другої групи, для якої "австрофільство буде лише тактикою (з застереженням), котрого ціллю буде повне і цілковите визволення України по той і по сей бік Збруча". Розвиваючи цю думк; підкреслював, що, "коли Австрія сьогодня для нас більше прихильна, ніж Росія, то ми мо се лише реєструвати, але не витягати з того ніяких консеквенцій доти, доки не прийде яі факт великої ваги, наприклад, війна.., поділ Галичини і т. ін." [5, с.111 -116].

А.Жук, зрештою, також схилився до позиції В.Липинського. У розроблену ним програму діяльності органу, серед інших, включено таке положення: "Забезпеченням всестороннього культурного й економічного розвою українського народу може бути тільки національна незалежність, а незалежна Україна може бути витвором тільки української національної революції' (виділено А.Жуком. - Я. Т.) [4, с.195]. Проте А. Жук розходився з В. Липинським у формах майбутньої державності України. Резюмуючи наслідки дискусії про взаємовідносини з різними політичними силами в Україні, він відзначив можливість політичної співпраці лише з тими партіями, які "в засаді стоятимуть на становищі національної незалежності, а як форму державної організації визнають демократичну республіку". При цьому А. Жук наголосив, що цю форму було прийнято, незважаючи на те, що "між учасниками нарад були й прихильники монархічної ідеї (Липинський)" [5, с.105].

У кінцевому результаті учасники наради погодилися, що треба розпочати активну політичну діяльність самостійницького характеру, а як перший крок у цьому напрямі розпочати видання органу. Вони планували зв'язатись з існуючими вже групами самостійницького характеру, як Українська Народня Партія, "Оборона України", і творити нові автономні самостійницькі структури, які згодом мали бути об'єднані в одному центрі на засадах державної самостійності України. Орган цього Центру мав називатись "Вільна Україна". Як пригадує А. Жук, мотивуючи необхідність назви "Вільна Україна",