Але сміливі ідеї так і залишилися не реалізовані. Різниця в поглядах, яка виявилася між А.Жуком та В.Липинським з одного боку і Кушнірем і Степанківським з другого ще під час нарад, а ще яскравіше вияс- нилася по нарадах, звели справу заснування Вільної України , а відтак - пропаганди самостійності - нанівець. Л. Юркевич відмовився фінансувати вже цілком підготовлене до друку число "Вільної України.

Таким чином, із нотаток А.Жука, виявляється, що у середовищі "підросійських" українських політичних діячів, які перебували в еміграції у 1911 р., самостійницька ідея побутувала не лише як теорія, а і як предмет практичної організації через політичні структури та друкований орган із програмою конкретних дій. Стає очевидно, що В.Липинський, ще у 1911 р. (задовго перед появою "Листів до братів-хліборобів") та

Жук були палкими поборниками ідеї самостійності України і мали плани її практичної реалізації.

Як показують факти, подальша реалізація планів політичної боротьби, намічених на нараді, пов'язана з утворенням Українського Інформаційного Комітету і Союзу Визволення України. За свідченням дослідника життя і творчості А. Жука Іллі Витановича "В 1912 р., Жук формує "Український Інформаційний Комітет" для зв'язку галичан і наддніпрянців та пропаганди української справи за кордоном, головою якого був професор Залозецький, а Жук - секретарем. З тих заходів згодом повстав Союз визволення України, що записав нову дуже важну сторінку в політичній історії України, бо поставив проблєму самостійності України на грунт практичної політики і багато зробив для здійснення постулату державної самостійності України. Основником і автором його програми був скромний Жук" [10, арк.19об.].

Метою УІК А. Жук і його однодумці вважали пропаганду справи визволення України в європейському світі й зацікавлення неї офіційних діячів Австро-Угорщини та інших держав. Голова комітету професор Р. Залозецький тоді виконував функції англійського консула у Львові. Його заступник - В. Бачинський. УІК складався майже виключно з галицьких суспільно-політичних діячів (В. Панейко, Я. Веселовський, В. Пачовсь- кий, І. Петрушевич та ін.). Комітет підготував і видав низку інформаційних матеріалів про Україну англійською мовою (канали співпраці з британськими друкованими виданнями в 1911 р. установив у Лондоні

Степанківський). УІК також нав'язав контакти з низкою українських емігрантів у Західній Європі, залучивши їх до пропаганди у світі справи українського визволення [5, с.108].

Щодо В. Липинського, який, в силу його завантаженості нуковою і видавничою роботою, до УІК не входив, але, за словами А. Жука, вважав цю організацію потрібною. Він погодився написати брошуру для Комітету "600-літня боротьба українського народу за політичне визволення" обсягом щонайменше 5 друкованих аркушів, наголошуючи, що для розуміння даної проблеми на і Заході дуже важливими є публікації про неї українських істориків [5, с.109].

В грудні 1912 р. В.Липинський у Кракові виробив проект "Меморіалу до Українського [Інформаційного] Комітету про наше становище супроти напруженої політичної ситуації в Європі"[11, арк.32-37], який мав за мету організацію боротьби за незалежну українську державу в умовах можливого вибуху світової війни. Надсилаючи меморандум А.Жуку, В.Липинський зробив застереження, щоб ніхто, крім В.Дорошенка й В.Степанківського, не знав про його авторство. При цьому він просив А.Жука обговорити документ та надіслати йому міркування щодо висловленої там позиції [5, с.109]. Меморіал відображає політичну позицію автора, його послідовно самостійницьку концепцію перспектив розвитку України, висвітлює бачення можливості й шляхів здобуття останньою незалежності в разі вибуху світової війни. На шляху до незалежності "непримиримим і головним ворогом" він вважає Росію, зауважуючи. що і Австрія "не є нашим союзником", що у війні треба зберігати нейтралітет [11, арк.32-37]. Ця позиція, суперечить тій, яку займали авс- трофіли з "молодоукраїнців" на чолі з В.Кушніром та С.Степанківським, що відстоювали необхідність визволення України з-під російського імперського гніту без подальшого визначення її статусу. Щодо засновників УІК, то вони поділяли думку В. Липинського про беззастережне утвердження державної самостійності України. Під враженням від перебігу політичних подій у Європі, а також в результаті особистих контактів керівників комітету з відповідальними австрійськими урядовцями Андрій Жук та інші члени УІК визнали, що у Відні "ставку робили на поляків, а українська справа відсувалася у далеку сутність і лишалась поки що під обсервацією" [5, с.108].

А. Жук поділяв думку В. Липинського, що шлях виконання програми, викладеній у "Меморіалі" полягав у організації "Союзу визволення України", який мав вести в разі російсько-австрійської' війни літературно- пропагандистську діяльність із втілення в життя запропонованого ним плану, а також увійти у блок з тими партіями, котрі на підставі певної спільної соціальної програми погодяться підняти масовий рух за політичну незалежність України. Як наголошує А. Жук, свій меморіал В. Липинський закінчив словами: "Коли се неможливо, то в разі вибуху австро-російської війни ми мусимо заховуватись зовсім пасивно, ведучи далі по той і по сей бік кордону політичну і культурну організаційну роботу"[5, с.111; 11, арк.37].

Справу В. Липинського по розробці загальних підвалин діяльності УІК як загальнонаціональної