документи, включаючи розділові, передали РМ УРСР виробничі та фінансові плани, а також щоб були внесені зміни у взаємини між союзним та республіканським бюджетами [8]. Звернення було направлене до Москви саме у той день, коли одинадцять генеральних директорів ВО Донбасу прийняли рішення припинити з 10 січня відвантаження вугілля споживачам. У середині зими, за відсут- ностю на ТЕС, коксохімзаводах необхідної кількості вугілля (на КХЗ запасів вугілля було на 0,4-0,5 доби при нормативі 4,2) реалізація загрози, що прозвучала, могла покласти початок краху всієї економіки.
Прагнення українських властей узяти під свою юрисдикцію ВП підтримки в Москві не отримало. 7 січня в ЦК КПРС відбулася нарада міністрів союзного уряду. Вище партійне керівництво зажадало від РМ СРСР зваженого підходу до скасування галузевого управління промисловістю [9]. Позиція ЦК КПРС щодо принципів управління народногосподарським комплексом визначалася не тільки економічною доцільністю. Напередодні союзного референдуму про долю СРСР керівництву КПРС було вкрай необхідним зміцнити позиції Центру, зберегти мВп як міністерство союзне. Позиція ЦК КПРС сприяла тому, що у політичній боротьбі, яка велася в Москві між прихильниками і супротивниками децентралізації держави, ініціативою оволоділи ті, хто хотів зберегти існуючу модель суспільного устрою. Незабаром М. І. Щадов підтвердив свої повноваження як діючий міністр ВП. 15 січня він видав наказ "Про особливості застосування Закону СРСР "Про підприємство СРСР" у вугільній промисловості", відповідно з яким МВП СРСР закріпило за собою право управляти майном підвідомчих структур, а 20 січня союзний уряд заявив про те, що МВП СРСР продовжує функціюнувати, як союзне міністерство.
Оскільки шахти залишалися в союзному підпорядкуванні, на них поширювався Указ Президента СРСР "Про невідкладні заходи щодо стабілізації господарських зв'язків у IV кварталі 1990 р. і протягом 1991 р." і прийнятих після цього наказів МВП СРСР. Шахти були зобов'язані укласти договори з тими споживачами, які вчасно не розраховувалися за відвантажену їм продукцію. Споживачі вугілля (КХЗ, ТЕС, збагачувальні фабрики) були позбавлені можливості вибору як постачальників ті шахти, які давали вугілля з низьким вмістом сірки і вміщаючих порід, з високими властивостями коксування. 26 січня з'явився Указ Президента СРСР "Про заходи щодо забезпечення боротьби з економічним саботажем та іншими злочинами у сфері економіки". За зрив постачань вугілля на ТЕС і коксу на металургійні заводи, за неефективне використання бюджетних коштів щодо керівників шахт могла застосовуватися кримінальна відповідальність. Директори виконували свої обов'язки в умовах психологічного пресингу з боку КДБ, МВС і Прокуратури.
Українська влада не залишала Центру надії на збереження status quo щодо ВП. 1 лютого ВР УРСР прийняла постанову "Про передачу підприємств і організацій металургійної та вугільної промисловості, що перебувають на території України, у власність республіки", якою зобов'язала уряд В. П. Фокіна зробити ці галузі надбанням УрсР. Прийняття документа вимагало від РМ серйозної аналітичної та організаційної роботи. Потрібно було не тільки добитися згоди Президента, ВР СРСР, Кабінету Міністрів (далі - КМ) СРСР на передачу УРСР частки державної власності. Доводилося, по-перше, розробити Енергетичну програму УРСР, визначити оптимальні обсяги видобутку вугілля, з'ясувати стан вугільного господарства, провести його експертизу. Потрібно було відкорегувати програму МВП СРСР щодо України, яка передбачала закриття до 2010 р. 62 шахт. У разі закриття низькорентабельних підприемств у РМ УРСР з'являлася можливість сконцентрувати вуглевидобуток на шахтах з високим навантаженням на одну лаву, передати туди вивільнині ресурси. З іншого боку, така політика могла спричинити серйозний галузевий конфлікт та поглиблення соціальної напруженості у суспільстві;
по-друге, в умовах ринкових відносин, що вводилися, належало зберегти конкурентоспроможність шахт УРСР, що було далеко не простим завданням внаслідок високої собівартості вугілля на шахтах Донбасу. Потрібно було знайти джерела покриття високих витрат вуглевидобутку;
по-третє, вкрай важливо було знайти можливості зниження витрат виробництва і зменшити потреби у додаткових асигнуваннях з бюджету, виключити витрати, без яких був можливий виробничий процес. Ця проблема могла бути вирішена у разі звільнення великої кількості працівників управління і скорочення капітальних вкладень. Доводилося зробити те, чого так і не змогли добитися управлінці МВП СРСР - створити матеріальні і моральні стимули, які б оптимізували високопродуктивну роботу шахтарів у безперервному режимі. Часу на аналітичну роботу у української влади було мало. Покладалися на знання проблем галузі Головою РМ УРСР В. П. Фокіним, який більше двадцяти років пропрацював на шахтах Донбасу, Головою Держкомітету з вугільної промисловості М. С. Сургаєм, який донедавна займав посаду начальника головного територіального управління "Головдонецьквугілля", на досвід членів Постійної комісії ВР з питань розвитку базових галузей, на знання депутатів, які представляли шахтарські міста і працювали у вугільній промисловості (30 осіб).
Головною метою влади на найближчу перспективу було збереження ВП у тому стані, у якому вона знаходилася наприкінці 1990 р. Обсяги вуглевидобутку на 1991р. були відкориговані. З урахуванням держзамовлення шахтарі повинні були підняти на-гора не менш 1б5 млн.т. вугілля. Думка фахівців, які попереджали про можливе падіння обсягів виробництва на 10-12% внаслідок дефіциту робочих рук (шахтам бракувало 92 тис. гірників) врахована не була. Грошові кошти, що виділялися ВП, зросли з 6 млрд. крб. (сума, яка була надана з союзного бюджету) до 12 млрд. крб. Зростання сталося завдяки додатково виділеним коштам з республіканського бюджету. У