Принциповим питанням була методологія розподілу бюджетних коштів. Теоретично дотації могли розподілятися в декількох варіантах. Асигнування могли бути перераховані споживачам вугільної продукції, які з мінімальними витратами для себе могли б купувати вугілля на тих шахтах і вуглезбагачувальних фабриках, які пропонують якіснішу продукцію. Могла бути встановлена єдина ставка на тонну вугілля на багато років вперед, що посилювало б конкуренцію серед товаровиробників. Можна було зберегти існуючую систему щорічного диференційованого розподілу дотацій через розрахункову ціну. Тоді діяв принцип: чим більші витрати, тим більшою є державна дотація. Уряд УРСР вслід за союзним урядом і МВП СРСР рушив по уторованій дорозі, помилковість якої підтвердила практика попередніх десятиліть. Ключовим пунктом урядової концепції була розрахункова ціна тонни вугілля, по якій підприємства вуглезбагачування купували вугілля на шахтах. У питанні ціни РМ УРСР вела себе революційно, але не в тому розумінні, що уряд відмовився від фіксованих цін, а в тому, що ціни суттєво зросли. У той час, як встановлена розрахункова ціна у середньому по МВП СРСР складала 38,82 крб., в УРСР вона дорівнювала 90,93 крб. і була в 2,4 рази вища, ніж у 1990 р. Залежно від собівартості вугілля розрахункові ціни змінювалися. Середня ціна для шахт Донецької області складала 115 крб. (у 1990 р. була 50,95 крб.), для ВО "Стахановвугілля" - 136 крб., для шахти ім. М. Горького ВО "Донецьквугілля" 138,15 крб., для шахти ім. С. М. Кірова ВО "Доне- цьквугілля" - 193,80 крб. Розрахункові ціни, що запроваджувалися, забезпечували шахтам майже 35% рентабельність (середня рентабельність по МВП СРСР складала 28,3%). ВП отримувала деяку сталість, оскільки раніше їх рентабельність коливалася у межах 6-12%. З'являлася можливість отримувати прибутки у розмірах у кілька разів більше, ніж у 1990 р. Було зрозуміло, що продукція, яка поставляється на шахти, дорожчатиме, що рентабельність шахт падатиме. Але механізм корегування розрахункових цін у зв'язку з непередбачуваним їх зростанням на матеріальні ресурси розроблений не був, тому що не було правових засад. Щоб підтримати рівень рентабельності, у кінці року передбачалося за рахунок бюджетних коштів здійснити компенсацію фактичних витрат підприємств.

Своєю ціновою політикою РМ УРСР гарантувала функціонування всіх структурних підрозділів галузі, продовжувала "соціалістичну" практику штучної підтримки низькоефективних підприємств, які неминуче перестали б існувати в умовах ринкової конкуренції. Лише завдяки бюджетному фінансуванню могли продовжити вуглевидобуток 54 шахти Донецької області, для яких суми дотацій коливалися у межах 75-100 крб. на тонну, 31 шахта Донбасу, для яких дотація перевищувала 100 крб. на тонну в той час, коли середня сума дотації на тонну складала 34 крб. Ціни на вугілля не були безпосередньо пов'язані з його якістю, призначенням, не повною мірою відображали його споживчі властивості. Уряд поставив українське суспільство перед необхідністю відривати від себе життєво важливі ресурси, щоб дати роботу тій частині шахтарів, які на шахтах Центрального району Донбасу в складніших умовах добували унікальне жирне вугілля, або ж гірникам тих шахт, час закриття яких був упущений. Гроші з бюджету йшли не тільки на вуглевидобуток, але і на видобуток породи, на підтримку шахт, що добували вугілля з високим ступенем зольності. Робітники ВП з їх високими заробітками будували об'єкти виробничого призначення, відомче житло, вирощували овочі, займалися тваринництвом, і всі витрати списувалися на собівартість, яка покривалася за рахунок бюджетних коштів. Суспільство оплачувало стабільність, яку намагалися досягти керівники республіки.

В умовах розвалу системи централізованого матеріально-технічного забезпечення, відмов лісозаготівельників від співпраці з шахтарями (так, у середині лютого ВО "Артемвугілля" мало договори з ліспромгоспами на постачання обапола на 17% , круглого лісу - на 40%), зриву лісозаготовельниками РРФСР виконання укладених з шахтами договорів, РМ УРСР була змушена включитися у вирішення проблеми лісо- постачання в УРСР. РМ виділила кожному об'єднанню сотні тонн цукру для обміну на ліс. Бартер здійснювався у пропорціях: один вагон цукру на 1 тис. м куб. лісу. У 1991 р. була продовжена практика, почата в 1990 р., коли торговельні організації України отримували з Київа вказівку виділити м'ясо для його відправок у області РРФСР, які забезпечували лісом ВП УРСР. Тільки з Донецької області в Іркутськ ліспромгоспам "Донбас" і "Донецький" з державних ресурсів Донбасу в другому півріччі 1990 р. було відправлено 600 т м'яса [12]. У 1991 р.