П. Сулятицькому вдалось у своїх "Нарисах історії." викласти не просто упорядкований фактографічний опис подій 1917-1920 рр. на Кубані, а й запропонувати власне концептуальне бачення загальних особливостей процесу становлення української нації в специфічних кубанських умовах. Хоча в своїй книзі автор і не висловив відверто головну свою мету, але вся побудова дослідження та його концептуальна основа повинні були відповісти на головне питання - "Чому українська революція не перемогла на Кубані?"
Основними положеннями, які мали відповісти на це питання, були наступні твердження:
1. Напередодні національної української революції на Кубані склалась вкрай несприятлива соціальна ситуація, коли єдина за етнічною ознакою українська спільнота була розділена на два вкрай ворожих табори - козаків та іногородніх (городовиків). Уся провина в цьому покладалась саме на козаків, які не бажали позбавлятись своїх привілеїв і виключно військового землеволодіння. Городовики, що, як і більшість кубанських козаків, теж були переселенцями з Наддніпрянської та Слобідської України, знаходились по відношенню до козаків на найнижчому соціальному ступені. Герметична замкнутість козаків, які не бажали відмовитись від свого статусу заради спільної національного братерства та упосліджене становище іногороднього населення Кубані породжували приховане але жорстке протистояння, яке породило криваву різанину між єдинокровними братами - козаками та іногородніми в 1917-1920-х рр.
Кубанське козацтво, яке складалось з колишніх запорожців та переселенців з центральних та південно-східних областей України, втім піддалося жорсткому русифікаторському тиску та поступово перетворилось на "відданих слуг царя-батюшки", "ура-козаків", які залишались, за нечисленними винятками, нечутливими до національних та демократичних гасел.
Козацькі лідери, "козацькі поводирі", які очолили Народну Кубанську Республіку, так і не змогли піднятись над своєю становою приналежністю та вузьким "козацьким" світоглядом. Тим більше, перед небезпекою більшовицького наступу вони пішли на союз з Добровольчою армією, яка намагалась відновити "єдину неподільну Росію" і тим самим зрадили ідею українського національного визволення та побудови української державності. Внаслідок цього колосальні людські та економічні ресурси Кубані були використані Добровольчою армією, а не українськими національними силами.
Під час революції лідери самостійницького руху на Кубані так і не змогли остаточно стати на позиції української національної ідеології, звернутись до "підсвідомого національного почуття мас", звернути свої сили на побудову Соборної Української держави, а не окремої незалежності Кубані. Через це були прогаяні декілька сприятливих можливостей щодо об'єднання Кубані та України в єдиному державному організмі.
Ці та інші, менш ґрунтовні обставини, на думку П. Сулятицького призвели до поразки української революції на Кубані - і колосальні потенційні державотворчі можливості українського населення Північного Кавказу так і не були вповні використані в національних визвольних змаганнях. У цілому, головну відповідальність П. Сулятицький покладав на суб'єктивний фактор, тобто на нерішучість, світоглядну обмеженість, небажання вийти за межі свого станового статусу як більшості козаків-українців, так і козацьких лідерів Самостійної Кубанської Народної Республіки.
Поява цієї книги викликала бурхливу реакцію в середовищі кубанських політичних емігрантів. І вже через рік, в 1927 р., видавництво "Громади Кубанців в Чехословацькій республіці" випустило фундаментальну збірку "Кубань. Збірник статтів про Кубань і кубанців" (упорядник Ф. А. Щербина), яка містила декілька досить ґрунтовних досліджень, які торкались історії та сучасного життя Кубані. Серед них найбільшою за обсягом була праця Луки Бича "Кубань у кривому дзеркалі" [3], яка фактично була розгорнутим критичним аналізом концепції та візії обставин та подій української революції на Кубані.
Лука Лаврентійович Бич народився в 1870 р. в козацькій родині ст. Павловської Кубанської області, отримав у Московському університеті вищу юридичну освіту, працював у Новоросійську та Баку, у 1912 році був обраний міським головою м. Баку, під час лютневої революції був призначений Тимчасовим урядом начальником постачання Кавказької армії. Ще зі студентських років Л. Бич був прихильником українського національного руху, входив до кубанського відділення Революційної української партії, очолював українську громаду в м. Санкт-Петербурзі, був учасником та організатором українських нелегальних організацій на Кубані [11]. Перший уряд Кубані, обраний делегатами Кубанської ради, очолив саме Лука Бич, що мав беззаперечний авторитет і серед кубанського козацтва і серед значної частини черкеського та іногороднього населення краю. Окрім того, Л. Бич був досить відомою та поважною постаттю в середовищі наддніпрянської української еліти. Під час перебування на чолі уряду Л. Бич заробив стійку репутацію "українофіла" та "самостійника", який у вкрай несприятливих умовах під тиском керівництва Добровольчої армії намагався провадити курс, який спрямовував Кубанську Народну Республіку на посилення її незалежності та зближення з Україною.
У 1919 р. Л. Бич очолив делегацію Кубанської республіки на Паризьку конференцію із метою міжнародного визнання Кубані як незалежної держави. Ця делегація була оголошена А. Денікіним поза законом, деякі її представники після повернення до Катеринодару страчені (О. Кулабухов) або репресовані [4]. Сам Л. Бич залишився за кордоном як представник Кубанської Народної Республіки і решту життя перебував в еміграції. Він викладав Муніципальне право в Українській Сільськогосподарській академії, а згодом зайняв в ній посаду ректора [2]. Тому не дивно, що саме Л. Бич, як "козацький поводир", за термінологією П. Сулятицького, та як особа, яка очолювала кубанський уряд в найбільш складний період історії Кубанської Народної Республіки, вважав за свій обов'язок викласти іншу концепцію та аналіз подій, ніж висвітлені в книзі П. Сулятицького.
Праця Л.