боку, походження козацтва пов'язано з Польщею, бо саме з українських земель у складі Речі Посполитої походили попередники козаків. Втім, і самі мешканці українських земель впливали на окремі сторони життя та політики своїх сусідів. Так, цікаву та змістовну історичну ретроспективу участі України у проектах європейської колективної безпеки подано у матеріалі С. Ляха [14]. І важко не погодитися з тим, що такі віхи української історії, як встановлення торгівельних шляхів "з Варяг у Греки", що сполучали Схід та Захід, протистояння монголо-татарській загрозі, боротьба проти турків - це лише окремі прояви означеного впливу.
Однак, повернемося до проблеми впливів інших народів на історію українців, якій присвячено багато публікацій. Так, О. Мазур, аналізуючи дослідження істориків та політологів саме в контексті теми „Україна між Заходом і Сходом" особливу увагу звертає на роботи І.Лисяка-Рудницького. На думку вченого, східні та західні впливи, що мали місце на всіх етапах української історії, стали її невід'ємним елементом. Тривале переважання одного з цих впливів без вчасної компенсації з боку іншого лише деструктивно впливало на Україну, так Київська держава сполучала східну, візантійсько-грецьку релігійну та культурну традиції і західну соціальну й політичну структури; Галицько-Волинська держава XIII-XIV ст. наближалася за своєю сутністю до феодальної структури і феодальних відносин Західної Європи; повні феодальні відносини з добре розвинутим феодальним парламентаризмом характеризують політичний лад Литовсько-Польської держави; Козацька держава XVII-XVIII ст. попри свій демократизм характеризувалася маєтковим типом відносин на зразок сеньйоро-васальних відносин пізнього феодалізму в Західній Європі; нарешті, українські держави 1917-1920 рр. виразно схилялися до західних конституційних форм або демократичної республіки [1].
Отже, Україна об'єднує дві традиції, являючи своєрідний синтез Сходу та Заходу та завжди перебуватиме під їхнім подвійним впливом.
Н. Яковенко ґрунтовно проаналізувала створені в українській історіографії інтерпретації унікального географічного розташування України та визначила дві основні ідеї, що висувалися у даному контесті, наступним чином: (1) Україна як феномен „окраїни" водночас і Європи й Азії - простір, де вони нібито переливаються одна в одну; (2) Україна - як цивілізаційне перехрестя між „Заходом" і „Сходом" [2]. При цьому авторка наголошує на тому, що в українській науковій думці закріпився „західний" акцент, відшукування в історії та культурі України лише елементів „споріднення з Європою". На думку дослідниці, „Україна між Сходом і Заходом" перетворювалася на Україну, обернену „обличчям на Захід" [2]. Н. Яковенко підсумовує, що не можна ігнорувати фактор Сходу в історії України, бо територія України, завдяки своєму географічному розташуванню справді є „перехрестям" між Азією, православною Європою та „латинською" Європою [2].
Втім, не тільки історики намагаються виявити специфіку впливів Сходу та Заходу в Україні. За словами Папи Римського Бенедикта XVI, зважаючи на своє географічне розташування, Україна повинна виконувати роль воріт між Сходом і Заходом [15]. Цікаву оцінку розташування України пропонує Даріуш Роса- ті, депутат Європейського парламенту від Соціал-демократичної партії Польщі, колишній міністр закордонних справ Польщі. Він відзначає, що вздовж східного кордону Польщі проходить кордон двох світів: кордон між парламентсько-кабінетною і президентсько-олігархічною системою правління, між вільно- ринковою економікою і економікою, де велику роль грає втручання держави. Це інший світ - це Росія, Білорусь, держави Закавказзя і Середньої Азії. „Україна ж являє собою щось середнє". Згаданий кордон, на його думку, значною мірою збігається з кордоном, який відділяє європейський простір свободи і демократії від країн, де демократія, громадянські і економічні свободи істотно обмежені. І відмінності між цими двома світами постійно збільшуються [16].
Новий підхід щодо аналізу місця України між Сходом та Заходом, побудований на теорії Н. Лумана, подає В. Космина, який представляє історію України через призму комунікативного змісту традиційних цивілізацій. На його думку, Україну можна характеризувати як євро-євразійський варіант комунікації у рамках Євразійської цивілізації, до якої треба долучати і Росію, але як євразійсько-азійський варіант [17, с.21]. При цьому, якщо узагальнити, з російського боку поширеними є підходи щодо цивілізаційної тотожності України та Росії, в той час як в Україні останнім часом ідентифікація відбувається власне через протиставлення Росії, а не через ототожнення з класичним Заходом. Автор наголошує на тому, що останнім часом традиційні цивілізації вже не функціонують як єдині системи суспільних комунікацій, вони трансформувалися на динамічні, пов'язані між собою, але вузькі системи, тому для України і не має стояти питання про "цивілізаційний вибір" між Сходом та Заходом, а головним є інтегрування до комунікації того регіону, де ці системи сформувалися і визначають буття суспільства [17, с.22].
Отже, унікальне географічне положення України та історичне минуле і дотепер є предметом дискусії щодо приналежності країни до однієї з великих соціокультурних спільнот. Існування різних точок зору, деякі з яких були наведені вище, вказує на те, що невизначеність із своєю "зовнішньою" культурною, політичною, ідеологічною тотожністю впливає і на ідентифікацію "внутрішню", а існування "між Сходом та Заходом" насправді виглядає як розташування ані на "Сході", ані на "Заході".
(2) Поділ на Схід та Захід в Україні.
„Ускладнює" ситуацію для українців не тільки розташування України між Європою та Азією, а й існуючий внутрішній поділ на "Захід" та "Схід". І якщо раніше наявність відмінностей між Сходом та Заходом України цікавила тільки дослідників, то останнім часом можна говорити про