Важливим аспектом життєдіяльності євангельських християн у Польській державі була проблема ведення записів громадянських станів, які здійснювалися традиційною церквою. Це ускладнювало правове існування тих осіб, що вийшли зі складу православної чи католицької церков. На початковому етапі становлення Польської держави питання ведення книг громадянських станів не було врегульоване і тлумачилося місцевою владою та представниками релігійних меншин по-різному. В окремих громадах євангельських християн здійснювалися записи за різними, встановленими керівниками самих громад, зразками. У багатьох громадах метричні записи не проводилися зовсім або були періодичними, неповними, невчасними і не відповідали вимогам Міністерства внутрішніх справ [8, s.1-3].

Для того, щоб уніфікувати спосіб ведення книг громадянських станів і взяти цей процес під контроль світської влади, волинський воєвода видав обіжник від 13 грудня 1921 р., відповідно до якого метричні книги євангельських християн повинні були вести магістрати у містах та гмінні управи в селах за місцем їх проживання. [10, s.11-13,30-31,196]. Правила цього обіжника базувалися на Іменному Вищому Указі від 17 жовтня 1906 р., за положеннями якого записи у метричних книгах про народження дитини здійснювали за місцем проживання батьків за умови представлення батьками чи одним із батьків дитини та двох свідків. Запис про шлюб здійснювали за місцем проживання нареченого чи нареченої. Смерть фіксували у метричній книзі населеного пункту останнього проживання померлого [1, арк.1-5].

Поліський і Волинський воєводи забороняли представникам повітової і гмінної влади робити записи, які стосувалися членів незареєстрованих громад євангельських християн. Ситуація ускладнювалась тим, що місцева влада уповільнювала процес реєстрації, позбавляючи євангельських християн можливості користуватися загальними правами громадян [11, s.250; 3, арк.1]. Варто зауважити, що у роз'ясненнях МРВНО від 25 травня 1932 р. йшлося про те, що ведення книг громадянських станів жодним чином не пов'язане з реєстрацією громади, оскільки питання метричних книг належать до компетенції Міністерства внутрішніх справ [13, s.114-117].

В окремих випадках місцева влада погоджувалася вести книги громадянських станів лише у разі надання їй довідки від старости повіту про зміну віровизнання [5, s.33-34]. Ситуація ускладнювалася тим, що за отримання документу, який би підтверджував зміну визнанневої належності необхідно було сплатити значну суму грошей. Деякі староства вимагали по 20 злотих за довідку, а якщо такі документи були необхідні всій родині, то сума плати могла сягати 100 і більше злотих. Якщо ж євангельський християнин все таки був спроможний оплатити послуги староства, то отримував довідку про зміну визнання, яка була дійсна лише 6 місяців. Такий стан речей спонукав євангельських християн у 1936 р. за посередництвом Л. Шендеровського звернулися до Міністерства внутрішніх справ із проханням врегулювати питання оплат за одержання посвідчення. Із листа Л. Шендеровського випливає, що урядовці на Волині і Поліссі стояли на таких позиціях: "Хто хоче бути сектантом, нехай платить [5, s.33-34]". Окрім того, встановлювалася плата за кожен запис у книгу громадянських станів, при чому її розмір був не фіксований, що призводило до зловживань місцевих чиновників. Часто місцеві органи влади брали окрему плату за один і той же документ декілька разів. Наприклад, за здійснення запису про шлюб євангельські християни мали сплачувати тричі: за подання оголошення, за здійснення запису і за видання метричного свідоцтва [5, s.33-34].

З огляду на це громади євангельських християн прагнули самостійно вести книги громадянських станів, як це робили, наприклад, ранньопротестантські церкви в Польщі [10, s.200; 4, s.962]. Багато незареєстрованих громад євангельських християн вели неофіційні записи у своїх книгах, бо державна влада таких записів не проводила.

Оскільки вище зазначена ситуація була не поодинокою, євангельські християни у 1937 р. звернулися до Міністерства внутрішніх справ із проханням надати можливість Союзу слов'янських громад євангельських християн вести книги громадянських станів, довідки про зміну визнання видавати на безстроковий термін і за нижчу плату, а також не вживати слова "секта" замість офіційної назви спільноти євангельських християн [5, s.34].

Отже, усталені норми ведення книг громадянських станів не відповідали ситуації, яка склалася у Польщі (1918-1939 рр.) у зв'язку із значним поширенням протестантських течій, які не були визнані державою. Такі конфесії не мали права самостійно забезпечувати питання реєстру громадянських станів. Проголошуючи свободу сумління та визнання у Конституції, державна влада не забезпечила способів реалізації таких прав у реальному житті людини. Таким чином, євангельські християни не мали права самостійно здійснювати записи до книг громадянських станів, часто цього не бажали робити й управи гмін чи магістратів, вимагаючи наявності реєстрації релігійної громади, до якої належав віруючий, або довідки про зміну віровизнання. У результаті цього багато євангельських християн опинялися поза законом: їх шлюби не реєстрували, не здійснювали записів про народження або записували дітей як незаконнонароджених, що у свою чергу відображалося на можливості дитини здобути початкову освіту. Забезпечення положень Конституції про свободу совісті та визнання, а також про обов'язкове вивчення основ релігії у школі в окремих випадках ставило ці права людини у суперечність одне до одного.

Євангельські християни виступали за відокремлення церкви від держави. Проте вони визнавали, що в питаннях суспільного життя церква повинна підпорядковуватися державним