На з'їзді, що відбувся 1925 р. у м. Бресті Л. Шендеровський виступив із рефератом "Ставлення євангельських християн до суспільства та держави", де, посилаючись на слова із Священного Писання, розкрив особливості життя євангельських християн у суспільстві. Зміст основного питання, висвітленого у рефераті, зводився до наступного: "Як послужити суспільству і державі?" "Ми повинні нести народові світло, - зауважував Л. Шендеровський, - повинні показати зразок євангельського життя у всіх напрямках, а саме: обов'язково, щоб наші родини, будинки і господарства були утримувані у чистості і порядку; щоб наші поля були зорані і засіяні, як приклад працьовитості і зразкового порядку, щоб наша участь у всіляких суспільних зібраннях була прикладом розумних, корисних порад [17, s.45-65]". Доповідач зазначав, що у випадку наділення громадськістю чи державою когось із євангельських християн керівними обов'язками, вони мають виконувати їх виключно добросовісно. Л. Шендеровський закликав євангельських християн впливати як на внутрішні переконання, моральність, так і на зовнішні аспекти життя співгромадян з метою покращення духовної, культурної, матеріальної сфер їх життєдіяльності. Це можна зробити шляхом поширення поглядів євангельських християн про любов та справедливість до всіх, уникання сварок і суперечок, а також шляхом боротьби з наркоманією та алкоголізмом [17, s.48].

У пресі євангельських християн були надруковані статті про те, яким має бути зразкове господарство євангельських християн, способи ефективного рільництва, приклади із життя доброчесних громадян- євангельських християн тощо [15; 18; 19; 20]. Часто місіонерам та проповідникам євангельських християн доводилося працювали не лише в духовному напрямку, а навчати селян грамоти, пошиттю одягу, будівництву хлівів, створенню собі відповідних санітарних умов та ін.

Незважаючи на це євангельські християни у громадському житті були досить пасивними. Це можна пояснити тим, що вони, достеменно не знаючи відношення держави до їх течії, боялися виявляти себе, а також тим, що переважна їх кількість була малоосвіченими селянами, які просто турбувалися про благополуччя родини [8, s.1-3].

У політичному житті держави пересічні євангельські християни брали мінімальну участь. Проте, знаходимо інформацію про передвиборчі агітаційні моменти серед євангельських християн. Так, Л. Шенде- ровський повідомляв МРВНО, що під час виборів до парламенту у 1932 р. Союз слов'янських громад євангельських християн і всі його громади були на боці урядового списку і згідно з відозвою виданою президентом Союзу голосували за той список самі і інших закликали до цього [11, s.261-262].

Вагомим аспектом виконання громадянського обов'язку євангельськими християнами була військова служба. У віровченні євангельських християн про службу в армії зазначено, що вони визнають військову службу як обов'язок [14, с.485]. Духовне керівництво євангельських християн стверджувало, що служба в армії зі зброєю чи без неї є особистою справою кожного віруючого і не залежить від віровчення. Тому у переважній більшості євангельські християни не відмовлялися від служби в армії. Проте існувало два моменти, які могли суперечити їх сумлінню: служба з використанням зброї та прийняття присяги.

7 лютого 1928 р. Міністерство військових справ видало документ про особливості військової служби для євангельських християн і баптистів [1, арк.7-8]. Умовою звільнення від служби зі зброєю в руках було надання посвідчення, виданого керівником громади і затвердженого воєводою. Посвідчення мало підтверджувати, що призовник належав до громади євангельських християн не менше ніж 20 місяців до дня призову в армію, а його переконання є щирими. Євангельських християн, які надавали відповідні посвідчення, розподіляли у санітарні або адміністративні батальйони. Якщо підтвердження релігійної належності не було подане, то призовника зараховували до військової служби на загальних підставах. Посвідчення надане після призову або під час служби не мало правової сили, ухиляння призовників від військової служби із використанням зброї розцінювалися як злочин, а порушені проти них кримінальні справи розглядалися у судах.

Згідно розпорядження, євангельських християн, які служили у санітарних чи адміністративних батальйонах, не можна було залучати до служби пов'язаної із застосуванням силових методів (вбивством, насильством, нанесенням різного роду травм), вартової служби, а також до навчання стрільбі. Проте вони могли доглядати за зброєю, оскільки тут вона не використовувалася заради насильства. Євангельських християн активно залучали до різноманітних господарчих та впорядковувальних заходів [1, арк.7зв.].

Євангельські християни могли відбувати службу без зброї, якщо належали до зареєстрованої громади. Звісно, якщо громада не була зареєстрованою, то її члени не могли скористатися правом на альтернативну службу, а відтак, відмовлялися від служби взагалі. Оскільки значна частина громад євангельських християн не була зареєстрованою, часто з причин не залежних від самих громад, повноцінне виконання громадянського обов'язку євангельськими християнами у погодженні із сумлінням було неможливим. Л. Шендеровський як військовий пресвітер і голова Союзу слов'янських громад євангельських християн і баптистів відстоював права євангельських християн, залагоджував непорозуміння між призовниками і військовим керівництвом [17, s.90].

Іншою перешкодою повноцінному виконанню громадянських обов'язків євангельськими християнами була необхідність прийняття під час військової служби присяги, від чого вони відмовлялися, мотивуючи свою поведінку словами з Євангелія.

Відповідно до 2-го пункту розпорядження Міністерства внутрішніх справ про службову присягу чиновників гмінного самоврядування від 29 листопада 1919 р. не можна змушувати до складання присяги у формі, яка не відповідала віровизнанневим позиціям. Євангельські християни заперечували присягу у формі клятви, а визнавали лише обіцянку