І.В. Ткаченко

ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ЩОДО ПРИВАТНОЇ ДРІБНОЇ ТА КУСТАРНО-РЕМІСНИЧОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ В РОКИ НЕПУ

(НА ПРИКЛАДІ МОСКВИ)

Сучасні проблеми розвитку промисловості України спонукають звертатись до вивчення історії функціонування різних організаційно-правових форм даної галузі. Невід'ємною складовою господарства в різні історичні періоди було дрібне виробництво. Воно не зникло з розвитком великої індустрії, а продовжувало існувати і виконувати свої функції: створювати додаткові робочі місця, формувати і підтримувати конкурентне середовище тощо.

Зацікавленість даною сферою економічної діяльності пояснюється тим фактом, що в сучасній Україні дрібне підприємництво розвинуте недостатньо. Його внесок у створення ВВП становить лише 13-15%, того часу як у розвинутих країнах - 60-80% [1.-2003.-№°11.-С.86]. Тому вивчення досвіду використання дрібного виробництва у подоланні економічних проблем є на сьогодні досить актуальним. Прикладом використання дрібного підприємництва у промисловості була нова економічна політика. Особливий інтерес викликають процеси відновлення й функціонування дрібної та кустарно-ремісничої промисловості Москви як специфічної господарської одиниці країни.

У періодичних виданнях 20-х рр. висвітлювались нагальні проблеми розвитку дрібної та кустарно-ремісничої промисловості. Публікації газет "Экономическая жизнь" [2] і "Торгово- промышленная газета" [3] містили багату на фактичний матеріал інформацію з даної проблеми. Основні тенденції розвитку даної галузі промисловості в роки непу знайшли відбиття в численних статтях, які подавались у журналах "Вестник промысловой кооперации" [4], "Плановое хозяйство" [5], "Экономическое обозрение" [6] та "Экономическое строительство" [7]. У них представлено матеріал, який стосується загальносоюзних процесів і тих, що мали місце в дрібній і кустарно- ремісничій промисловості Московської губернії та Москви в роки непу.

Проблемам розвитку приватного капіталу присвячені праці дослідників 20-х рр. А.А. Рибникова [8], І.Г. Мінгуліна [9]. Вони фрагментарно наводять дані про розвиток даної галузі промисловості Москви. Особливий інтерес представляли наукові розвідки сучасних російських дослідників В.Г. Афанасьєва [10.-С.46-56], І.А. Козлова [11.-С.61-85], В.Б. Жиромської [12], Л.М. Лютова [13]. Вони, вивчаючи різні аспекти непу, значну увагу приділили процесам, що відбувались у приватному секторі дрібної та кустарно-ремісничої промисловості країни, використовуючи також дані по Москві.

Автор статті ставить за мету на прикладі Москви показати політику радянської держави щодо приватного сектору дрібного виробництва, спрямовану на поступове витіснення його з економіки країни. Джерельною базою даної статті є документи правлячої партії та уряду країни, статистичні дані ЦСУ СРСР, результати перепису населення 1926 р. і матеріали з фондів Центрального муніципального архіву Москви (далі ЦМАМ) [14], використання яких сприяє більш ґрунтовному вивченню проблеми.

Наявність великої кількості дрібних підприємств була особливістю російської промисловості на початку ХХ століття. Як і інші галузі, дрібна промисловість зазнала негативних впливів за роки Першої світової та громадянської воєн, але ступінь її руйнування був меншим у порівнянні з великою. Так у 1920 р. продукція кустарної промисловості країни становила близько половини загального виробництва [10.-1990.-№ 6.-С. 48].

У структурі промисловості Москви дрібні та кустарно-ремісничі підприємства напередодні впровадження непу становили також значну частку. У доповіді на Президії Московської міської Ради народного господарства про стан цієї галузі промисловості міста в 1920 р. відзначалось, що падіння виробництва на державних фабриках спричинило відродження старих дрібних підприємств і створило сприятливий ґрунт для виникнення нових [14.-Ф.2036.-Оп.1.-Спр.47.-Арк.1]. Слід зазначити, що дрібна промисловість була переважно приватною. На кінець 1920 р. частка приватника у валовій продукції дрібної промисловості країни становила 70% [11.-С.72].

Нова економічна політика, яка мусила сприяти відновленню зруйнованого господарства, поставила перед дрібною та кустарно-ремісничою промисловістю ряд завдань. Відроджена галузь повинна була залучити до виробництва сировину, яку не могла переробити велика промисловість, постачати останній вироби, сировину та напівфабрикати, наповнити товарами споживчий ринок. Оскільки дрібний виробник досить точно реагував на кон'юнктуру ринку і пропонував лише рентабельну продукцію, тому накопичення в цій галузі могли бути використані на розвиток великої промисловості. Також дрібна промисловість повинна була поглинути значну кількість безробітних.

Зважаючи на вищезгадані чинники, держава протягом 1921 р. видала ряд документів, якими визначила заходи сприяння розвитку дрібної та кустарно-ремісничої промисловості "як у формі приватних підприємств, так і у кооперативній формі" [15.-С.230, 232-233; 16.-Ст.323]. Слід зазначити, що вже першими документами передбачались пільги промисловим кооперативам, того часу як приватна ініціатива залишалась поза державним протекціонізмом.

Процес відновлення дрібної та кустарно-ремісничої промисловості мав можливість швидко здійснюватись у силу того, що не потребував значних основних та обігових коштів, мало контролювався державою і тому не зазнавав утисків з її боку. У силу цього реміснича промисловість Москви за кількістю зайнятого в ній населення вже в 1923 р. перевершила довоєнні розміри, а переписом 1926 р. було зафіксовано на 65% більше кустарів і ремісників, ніж в 1912 р. [7.-1928.-№ 7- 8.-С. 53].

Керуючись документами центральних органів, місцева влада також приділяла увагу питанням розвитку дрібної та кустарної промисловості. У резолюції VI Московської губернської партійної конференції (червень 1921 р.) наголошувалось на необхідності створення сприятливих умов її розвитку [17.-С.263]. З метою обліку й регулювання кустарної промисловості в серпні 1922 р. при Московському виробничо-технічному управлінні було створено секцію кустарної промисловості [2.- 1922.-10 августа).

Дрібна приватна промисловість Москви була представлена дрібними (нецензовими) підприємствами та кустарно-ремісничими промислами. До категорії нецензових належали підприємства видобувної та переробної промисловості, які мали у своєму складі 15 та менше робітників при наявності механічного двигуна й усі