промислові заклади без двигуна з кількістю робітників не більше 29. Кустарями та ремісниками вважались ті, хто працював самостійно, із членами сім'ї або з найманими робітниками не більше 3-х чоловік. Кустар відрізнявся від дрібного промисловця тим, що останній не брав участі у процесі виробництва, а лише здійснював керівництво. Про галузі дрібного виробництва Москви та кількість зайнятих у них свідчать дані Таблиці 1.
Отже, найбільш чисельними за кількістю виробничих одиниць і працюючих були такі галузі, як виробництво одягу та предметів туалету, обробка металів, обробка деревини та харчосмакова.
Москва належала до категорії міст промислово розвинутих регіонів, де дрібна промисловість була менш чисельною, ніж у містах тих районів, господарство яких було переважно аграрним. Тут питома вага дрібної буржуазії коливалась у межах від 6 до 10%, того часу як у менш розвинутих у промисловому відношенні регіонах вона сягала 30-50% [12.-С.57]. Перші роки непу позначились зростанням дрібної промисловості. За період з 1921 р. по 1922 р. загалом по країні вона збільшилась на 60%, того часу як велика і середня - на 43% [5.-1927.-№ 2.-С.20].
Незважаючи на вищезгадані процеси, дрібна промисловість Москви за кількістю задіяних на виробництві працівників і вартістю виробленої продукції становила незначну частку промисловості міста. Так у 1924/25 господарському році чисельність працюючих у нецензових підприємствах становила 2,2% загальної кількості робітників міста, у кустарно-ремісничій галузі їх налічувалось 5,1%, а вартість валової продукції складала відповідно 3,0% та 5,8% [7.-1927.-№ 5.-С.34].
Слід зауважити, що дрібне виробництво не було соціально однорідним. Переважали кустарі та ремісники-одинаки, яких у місті нараховувалось 38 365 чоловік. Найману робочу силу використовували 2 878 промислових об'єктів, де були задіяні 7 738 працюючих. Решта промислових одиниць (2 878) функціонувала, використовуючи у виробництві членів власних родин [18.-С.308].
Дрібні промислові підприємства відрізнялися своєю прибутковістю. Найменші прибутки мали ремісники-одинаки, дещо заможнішими були ті, що працювали із членами своєї сім'ї. Взагалі майже половина всіх кустарів міста в 1926 р. належала до категорії з низькими прибутками до 1 200 крб. на рік. Незначною (1,6%) була питома вага дрібних виробників, річні прибутки яких становили понад 6 000 крб. на рік, того ж часу вони давали % загальної суми чистого прибутку всіх кустарів [19.-С.87].
Про значне соціальне розшарування в даному секторі промисловості свідчать також заробітки кустарів і ремісників за місяць, які у 1928 р. коливались у межах від 10 крб. до 600-800 крб. [3.-1928.- 28 февраля].
Дозволивши розвивати дрібну та кустарно-ремісничу промисловість, держава водночас прагнула поставити цей процес під контроль. Ефективним засобом контролю могла стати кооперація, підпорядкована державним органам. Однак під час організації кооперативів зіткнулись протилежні інтереси держави і дрібного виробництва. Природа останнього завжди мала ринкові риси, того ж часу держава в роки непу постійно прагнула контролювати ринок, посягаючи тим самим на головну його складову - свободу вибору. Саме тому кустарі та ремісники не поспішали вступати до кооперативів. Варто також враховувати, що кооперативна система в перші роки непу була недосконалою, діяла неефективно. Так журнал "Экономическое строительство" за січень 1924 р., подаючи інформацію про стан кустарної промисловості Московської губернії, констатував, що приватні підприємства у господарському відношенні міцніші від промислових кооперативів і випадки їхнього закриття були поодинокими, того часу як за 1923 р. було ліквідовано 295 кооперативів. За даними на листопад 1923 р., в губернії було об'єднано в кооперативи лише 12% загальної кількості кустарів і ремісників [7.-1924.-№ 1.-С.80].
У наступні роки продовжувався процес кооперування. У 1925 р. із 25,1 тис. ремісників Москви [7.-1927.-№5.-С.34] до Московського Союзу Промислової Кооперації (Москопромсоюзу) входило 6 453 [7.-1925.-№7.-С.69], тобто було кооперовано 25,7% дрібних виробників. По РРФСР цей показник становив 20%, в Україні - 15% [5.-1927.-№5.-С.28]. Вища питома вага кооперованих дрібних виробників Москви була спричинена специфікою функціонування даної категорії промислових підприємств.
Дрібна та кустарно-реміснича промисловість міста була представлена галузями, які використовували у виробництві переважно дефіцитну сировину та напівфабрикати. Тому особливістю розвитку даної категорії підприємств був їхній зв'язок з великою фабрично-заводською промисловістю. Саме великі фабрики постачали їм сировину та підпорядковували окремі стадії виробництва своєму регулюючому та контролюючому нагляду. Вказана особливість сприяла концентрації дрібної промисловості в роки непу саме у Москві. На середину 20-х рр. у місті працювало 64,1% робітників нецензових підприємств [20.-C.177] і діяло 75% кустарно-ремісничих об'єктів губернії [7.-1924.-№ 1.-С.80].
Цікавим є той факт, що сучасні процеси розвитку малого бізнесу у виробничій сфері Московської області мають аналогічну тенденцію, а саме - діяльність більшості дрібних підприємств пов'язана технологічно з великими та середніми промисловими об'єктами Москви [21.-2003.-№ 7.- С.50].
Оскільки велика фабрично-заводська промисловість в роки непу знаходилась у руках держави, то остання могла регулювати постачання дрібного виробника сировиною, використовувала такі важелі впливу, як податковий тиск, обмеження кредитування, разом із тим підтримуючи кооперацію. Щоб вижити у таких умовах, кустарі та ремісники змушені були вступати до кооперативу. Найбільшим був ступінь кооперування у текстильній та металообробній галузях, які постачались виключно державними підприємствами міста. Того ж часу деревообробні та шкіряно-взуттєві підприємства об'єднувались у кооперативи повільнішими темпами, оскільки сировину купували на ринку [3.-1928.-3 февраля].
Незважаючи на тиск з боку держави, процес кооперування кустарів і ремісників відбувався уповільненими темпами. На початку 1928