р. у Москві було кооперовано 40% їхньої загальної кількості [3.-1928.-3 февраля]. Враховуючи той факт, що серед кооперативів існувала значна кількість псевдокооперативів [3.-1927.-2 июля; 1928.-28 февраля, 24 мая, 15 июня], можна стверджувати, що відсоток кооперованих дрібних виробників у місті був нижчим. Основна їхня маса представляла приватний сектор кустарно-ремісничої промисловості.
У контексті даної проблеми варто зауважити, що державні організації були не єдиним постачальником сировини, організаторами збуту товарів і кредиторами кустарів і ремісників. На ринку діяли також приватні посередники, до яких і звертався у разі потреби некооперований дрібний виробник. Зокрема в середині 20-х рр. московські кустарі, які не входили до системи промкооперації, отримували 40% сировини від приватника, 20% - від замовника і 40% від державних органів, а реалізували 55% своєї продукції приватнику, 20% - державним органам і кооперації та 25% - споживачеві. Навіть кооперовані дрібні виробники на 15-17% обслуговувались приватним капіталом [22.-С.233-234].
Враховуючи постійний товарний голод, держава була зацікавлена у розвитку дрібної та кустарно-ремісничої промисловості. З метою стимулювання розвитку цієї галузі 12 травня 1925 р. було ухвалено постанову ЦВК і РНК СРСР "Про податкові пільги для міських кустарів і ремісників" [23.-1925.-№32.-Ст.213]. Приділялась увага даній галузі й на Ш з'їзді Рад СРСР, де у постанові про стан промисловості наголошувалось на необхідності не лише пом'якшення оподаткування, а й надання кредитів, постачання сировиною, напівфабрикатами і матеріалами, організації збуту кустарних виробів тощо [15.-С.487-490].
Активізувалась робота і на місцях. 2 червня 1925 р. при Московському губплані було створено комітет сприяння кустарній промисловості. Його завданням було обстежити промисли та виявити загальну кількість, майнове становище, соціальний склад кустарів, їхній розподіл по окремих промислах, умови виробництва, ринки збуту і закупівлі сировини та знарядь виробництва, умови фінансування та фінансові зв'язки з торгівельними, промисловими та кредитними державними органами і підприємствами. Одним із важливих завдань було визначення кількості кооперованих кустарів і кустарів-одиночок, а також розробка загального плану вдосконалення виробничої діяльності [7.-1925.-№ 8.-С.77-78].
Певні пільги, надані кустарно-ремісничій промисловості, призвели до збільшення кількості працюючих у ній. Так у 1926 р. у дрібній і кустарно-ремісничій галузях Москви вже нараховувалось 74 331 чоловік [24.-С.22]. Того ж часу суттєво змінити ситуацію на краще у дрібному виробництві не вдалось. Як стверджує І.А. Козлов, з початком індустріалізації виникла проблема "первинного накопичення", у ході якого відбувався "нееквівалентний обмін на користь державної промисловості". На шляху цього процесу ставала сфера діяльності вільного підприємництва [11.-С.79-80]. Тому було взято курс на витіснення приватного капіталу з торгівлі, цензової промисловості, зі сфери діяльності посередницьких, заготівельних і кредитних організацій. Це негативно позначилось на дрібному виробництві, оскільки воно було міцно пов'язане з вищезгаданими сферами обертання приватного капіталу. Зокрема в 1924/25 р. сума обігу нецензових приватних підприємств Москви становила 48 318 тис. крб., у 1925/26 р. вона збільшилась до 62 665 тис. крб., а в 1926/27 р. зменшилась до 44 641 тис. крб. [4.-1928.-№ 6.-С. 60)].
При вивченні умов функціонування дрібного приватного виробництва в роки непу варто звернутися також і до системи оподаткування. Кустарі, ремісники та дрібні промисловці повинні були вибирати патенти на особисті промислові заняття або на підприємства. Промислові об'єкти, які мали найману робочу силу, сплачували ще й зрівнювальний збір. Значні суми сплачувались дрібними виробниками за прибутковим податком і квартирною платнею. У Москві загальна сума вказаних вище платежів складала для ремісника-одиночки 81 крб. на рік, а для власника підприємства I розряду - 211 крб. 88 коп., що становило в середньому 57% їхніх прибутків [6.-1925.-Вып.4.-С.88,90].
Окремі дрібні виробники самостійно реалізовували свою продукцію на ринку і в такому випадку мусили придбати ще й патент на право здійснення торгівлі. Загалом за всіма податками та платежами дана категорія підприємців сплачувала значні суми, причому більшою мірою оподатковувались виробники з невеликими прибутками. Послаблення податкового тиску відбулось у 1925 р., того ж часу інші чинники не дали змоги суттєво покращити ситуацію у сфері дрібного приватного виробництва. У грудні 1928 р. за постановою РНК "Про заходи боротьби з псевдокооперативами" посилювався податковий тиск на некооперованого кустаря [25.-1929.-13 января].
Наприкінці 20-х рр. держава диференціювала політику щодо різних груп кустарної промисловості. Найбільш сприятливі умови було створено для промислів, які базувались переважно на ручній праці, використовували недефіцитну сировину та були трудомісткими. До виробництв із використанням дефіцитної сировини (саме вони були представлені в промисловості Москви) застосовували певні обмеження: дефіцитна сировина та напівфабрикати відпускались лише по лінії промислової кооперації, ціни на продукцію регулювались державними органами, продукція, що виготовлялась з дефіцитної сировини, повністю реалізовувалась по лінії державних і кооперативних споживачів тощо [4.-1928.-№1.-С.11].
Отже, в роки нової економічної політики держава спрямовувала зусилля на відновлення дрібної та кустарно-ремісничої промисловості з метою подолання економічних проблем. З перших кроків у цьому напрямку виявились наміри поставити під контроль дану галузь та не допустити розвиток приватної ініціативи. Особливими були процеси відновлення та функціонування дрібного приватного виробництва Москви, спричинені специфічним галузевим розмаїттям. Не витримавши конкуренції з великою індустрією, яка концентрувалась у місті, на кінець 20-х рр. згорнули свою діяльність нецензові приватні підприємства. Кустарно-реміснича галузь поступово ставилась під контроль за допомогою системи союзної кооперації, податкового, кредитного тиску тощо. Однак цей процес