де перебував до підписання Берестейського миру (лютий 1918 р). За неучасть у революційних подіях 1917-1918 рр. на Україні Д. Донцова різко критикував В.К. Винниченко. "Найгіршим і кричущим фактом, - писав він в "Заповіті борцям за визволення", - є той, що Донцов ніколи не брав участи в революційній боротьбі, ні в підготовчій, підривній, підпільній організації, ні в одвертій, конструктивній, державній [15, с.85]. Причину цього Винниченко вбачав в звичайному "боягузтві" Донцова [15, с.86]. Та насправді, за даними Р. Млиновецького, коли до подання зробленого в Українській Центральній Раді у справі підтримки прохання членів СВУ О. Скорописа-Йолтуховського та М. Залізняка спробували долучити ще й Д. Донцова - то автономісти, які творили більшість в Раді, рішучо запротестували проти будь-якого клопотання щодо повороту Донцова на Україну [16, с.62-63]. Це й не дивно, адже останнє слово було за російським міністерством закордонних справ, а воно (в умовах війни) навряд чи дало б дозвіл на в'їзд такому відомому австрофілу й сепаратисту, як Д. Донцов. Отже, закид В. Винниченка є і безпідставним і в суті речі цинічним, бо кому, як не йому, бути в курсі обставин того часу.
Лише в кінці березня 1918 р. Д. Донцов у вагоні австро-української торговельної делегації зміг повернутися на Велику Україну [17, арк.19]. Досить швидко зорієнтувавшись у політичній ситуації, він приєднався до опозиційної Центральній Раді партії хліборобів-демократів (УХДП). Ця партія привабила його тим, що, як він сам пише, була "партією консервативною, а крім того, ворожою до соціялізму й до політики Центральної Ради" [цит. за: 18, с.137]. Хлібороби-демократи репрезентували інтереси заможного українського селянина, а тому знаходилися в опозиції як до есерів, пануючих у Раді, так і до старорежимного Союзу землевласників. А головне, як свідчить у своїх мемуарах П. Скоропадський, в УХДП згуртувалися "найпереконаніші українці - самостійники школи Міхновського" [19, с.136-137].
УХДП, як відомо, підтримала державний переворот генерала П. Скоропадського, що стався 29 квітня 1918 р. Д. Донцов, який разом з М. Міхновським, В. Липинським, М. Боярським та братами С. і М. Шеметами входив до Головної Управи УХДП, а головне був особисто знайомий з П. Скоропадським, безперечно був у курсі підготовки й проведення державного перевороту.
Хоча його роль у цих подіях, як і вплив його на П. Скоропадського, пізніше явно й перебільшувалися [20, с.38], взаємини з гетьманом поза усяким сумнівом спричинилися до призначення Д. Донцова 24 травня 1918 р. директором бюро преси й Українського Телеграфного Агентства (УТА). Сам Скоропадський пояснював вибір кандидатури Дмитра Донцова тим, що бачив у ньому "людину більш зрівноваженого зразка мислення в питанні соціальному". Гетьман вже встиг трохи познайомиться з публіцистичною творчістю Донцова, зокрема з серією його статей у київській газеті "Нова Рада", які, за його власним зізнанням, усі йому подобались [21, с.246]. Д. Донцова також включили до складу Політичної Комісії, що була складовою частиною української делегації на переговорах з РРФСР.і яку очолював С.П. Шелухін.
Зовні непоказна посада, яку обійняв Д. Донцов, була до певної міри ключовою, адже він мав можливість контролювати основні інформаційні потоки у державі. За своїм службовим обов'язком він мав знаходитися в тісному контакті з гетьманом, з членами його кабінету, з іноземними дипломатами, кореспондентами закордонних газет тощо, а відтак міг реально впливати на політичний курс країни. І треба сказати, що за півроку свого перебування на посаді шефа УТА Д. Донцов виявив себе досить енергійним державним урядовцем, що дбає про національні інтереси України. Так, зокрема, він ініціював перед гетьманом питання Криму, тим самим спричинившись до закріплення півострова за Україною [19, с.129]. Добре розуміючи важливу роль масової пропаганди в політиці, Д. Донцов домігся від гетьмана дозволу на видання газети для селян. "Селянське слово" - під такою назвою стала виходити ця газета, що покликана була популяризувати серед селян ідею гетьманщини [18, с.146]. В жовтні 1918 р. Д. Донцов виступив на партійній конференції УХДП з рефератом "Постулят державної незалежності України", який російська преса, що виходила тоді на терені української держави, розцінила як спробу "удушення России" [18, с.144].
Хоча пізніше П. Скоропадський і дорікав Донцову, що той за своїми діловими якостями виявився невідповідним посаді, на яку його було призначено, що він буцімто "тільки нарікав на усіх,а сам нічого не робив", до подібних тверджень слід поставитись критично. Бо тут просвічує образа екс-гетьмана на "невдячного" Д. Донцова, з яким він стільки "цяцькався" [18, с.144], і який на другий день після повалення гетьманського режиму виступив проти нього. Втім, П. Скоропадський мав рацію, коли вказував на головний пункт розходження між ним і Д. Донцовим, - це "крайня галіцийська орієнтація" цього останнього [19, с.129]. На мові гетьмана, який завжди прагнув компромісу між українцями й росіянами, вважаючи за можливе підтримувати український націоналізм, але не на шкоду російським культурним починанням і без виховання ненависті до Росії [19, с.129], це означало безоглядний антиросійський націоналізм.
Тим-то по проголошенні гетьманом 14 листопада І918 р. грамоти про відновлення федерації з Росією Д. Донцов і вважав свої стосунки з урядом за остаточно зірвані. Тоді взагалі не було жодної української політичної організації, яка б не