Донцов писав: "Школи завдання є приготувати людину до життя, узброїти її думку силою критики, аби вона могла орієнтуватися в хаосі явищ фізичного і політичного світу; зробити її волю міцною, аби в тій страшній вічній боротьбі за існованіє, яка зветься житєм - вона не чулася безсильною й безрадною... Підпорою і основою цілого релігійного світогляду є власне поняття чуда. Це поняття виключає всяку закономірність, вириває всякий науковий грунт" [38, с.8]. Центральний Комітет іноземної цензури заборонив брошуру "Школа і релігія" на території Російської імперії: "Усматривая в доложенном поношение веры и церквей христианских, насмешку над христианским учением, возбуждение к ниспровержению существующего общественного строя и стремление возбудить враждебные чувства между различными классами населения, брошюра применительно к ст. 73 п.2. ст. 74 и п.п. 1 и 6 ст. 126 Уголовного уложения, подлежит запрещению" [39, арк.38].

Книжка була вилучена також львівським державним прокурором у Галичині [40, с.70]. На II студентському з'їзді, який збігся з ювілейними урочистостями на честь Івана Франка, Д.Донцов виголосив промову "Сучасне політичне положення нації і наші завдання", яка також була заборонена цензором: «Автор убеждает всех малоросов "быть врагами русской государственности"(с.16) и "стремится к политическому сепаратизму", т.е. отделиться от России (с. 17) и бросить все силы на сторону противников (с.24), чтобы уничтожить или ослабить царя (с.19), что всякое поражение России приблизит момент освобождение Малороссии (с.26). "интересы ее не с Россией, а с Тройственным союзом " (с.27), а поэтому автор призывает малоросов к беспощадной борьбе с Россией (с. 31). Усматривая в брошуре призывы части русского населения к изменническим деяниям, я полагаю, что сочинение применительно к п. 1 ст. 129 Уголовного Уложения, подлежит запрещению» [41, арк.24].

На думку дослідників, брошура Д. Донцова "Сучасне політичне положення нації і наші завдання" - це документ величезної ваги в історії суспільно-політичної думки, друга, після "Самостійної України" Миколи Міхновського, на шляху ствердження українського самостійницького мислення. Анатолій Бедрій пише: "вже тоді Донцов мислив по-державницьки, по-соборницьки, ... для нього українська нація становила найвищу земну і суспільну вартість" [42, с.1311]. Але М. Сосновський застерігає, що "у рефераті "сучасне." Д. Донцов говорить про "політичну сепарацію" від Россії, виразно підкреслюючи, що цим не можна ототожнювати гасел "самостійності" чи "автономії". У той же час його ідеалом було відірвання від Россії усієї України чи тільки її частини і прилучення до Австро- Угорської імперії на базі "коронного краю" [43, с.145]. У цьому рефераті Донцов розвинув своєрідну двоступеневу концепцію визволення України.

27 травня 1912 року Д. Донцов одружується з дочкою греко-католицького священика Марією Бачинською: "Марійка з Бачинських і Д. Донцов повідомляють, що шлюб їх відбудеться в маю 1912 року" [44, арк.5]. Марія Бачинська - вірний друг і співробітник, яка любила і підтримувала його навіть після розлучення, до самої своєї смерті. Постать дружини відіграла виняткову роль не лише в особистому, але також у професійному і творчому житті Донцова.

Анатолій Бедрій пише про віденський період: "Цілий час свого побуту на терені Австро- Угорської імперії, Д. Донцов інтенсивно використовував для якнайбільшого здобуття знання гуманітарних наук (так як це він робив перед тим у Петербурзі), чим він згодом не раз викликав подив у других" [45, с.1425].

Напередодні Першої світової війни у Львові заснував СВУ, метою якого було звільнення України від россійського поневолення. Першим головою СВУ був Дмитро Донцов.

Незабаром Донцов вийшов із СВУ і за пропозицією австрійського барона українського походження Василька, який очолював українську парламентську репрезентацію (др. значення - фракція, група) у Відні, наприкінці 1914 р. переїхав до Берліна й одержав посаду голови Української інформаційної служби. Видавав тижневий бюлетень "Кореспонденція" українською мовою. Бюро його обслуговувало Австрію, Німеччину, Скандинавські країни [46, с.31].

У 1916 році, посварившись з Васильком, Донцов переїздить до Берна, де очолює Бюро національностей Росії. Видає бюлетень "Кореспонденція народів Росії". Ю.Бачинський згадує: "Під час Першої світової війни (1914-1918) в Берні мешкав відомий український публіцист Д. Донцов, який стояв на чолі "Бюро національностей Росії" і видавав Бюлетені-Листки (вийшло 65 чисел) німецькою, англійською та французькою мовами. В кінці березня 1917 р. "Бюро національностей Росії" зачинено і Донцов виїхав в Україну" [47, с. 1101].

У березні 1917 р., здобувши славу відомого діяча міжнародного рівня, Донцов повертається до Львова, де продовжує своє навчання в університеті. Після його закінчення одержав ступінь доктора юридичних наук [48, с.12].

Після вивчення біографії Дмитра Донцова та його творчої спадщини можна, досить умовно, розмежувати його життєвий шлях на досить чіткі етапи:

а) поява на політичній арені (1905 р.);

б) ранній період творчості (до 1914 р.), участь у діяльності РУП, УСДРП;

в) керівництво «Союзом визволення України» та «політико-інформаційна» діяльність під час Першої світової війни (1914-1918 рр.).

Протягом майже всього життя (окрім короткого терміну студентства у Петербурзі) Д. Донцов надавав перевагу кар'єрі громадсько-політичного діяча фах журналіста, публіциста та видавника.

Вивчаючи біографію та твори Дмитра Донцова, можна побачити еволюцію його світогляду та політичних поглядів: будучи членом Української соціал-демократичної робітничої партії виступав за автономію України в демократичній Росії, згодом, зрозумівши, що Росія не допустить незалежності України, -