Для кращого розуміння сучасних відносин, суперечливих процесів, необхідна об'єктивна науково достовірна інформація про національні меншини регіонів України. Прикладом може служити історія Півдня України, з її неоднорідним національним складом населення. Візьмемо для прикладу Запорізький край.

Особливості історичного краю заклали підвалини його багатонаціонального мовного середовища. Південний та південно-східний регіони України завжди відрізнялися багатонаціональністю свого населення. Формування національного складу населення нашого краю припадає на другу чверть XVIII століття. За даними перепису 1897 року Катеринославської губернії жителі розподілені за національностями на підставі рідної мови, усього мешкали представники 30 національностей. Дослідження минулого краю, неможливе без вивчення історії німецького, єврейського, болгарського, грецького та інших народів, які разом з іншими народами тривалий час визначали долю регіону, вони залишили великий пласт матеріальної та духовної культури [3, с.123].

Повернімося у 20-те століття. У 20-тих роках минулого століття влада прагнула залучити національні меншини до активної діяльності у будівництві соціалізму.

Для ефективного вирішення багатьох проблем були виділені національні адміністративно- територіальні одиниці у місцях компактного проживання національних меншин. Організаційне оформлення національних адміністративних одиниць на Півдні України почалося з виділення німецьких, болгарських, пізніше єврейських, грецьких та російських районів. У процесі національного районування були створені : у 1924 році з метою концентрації німецьких колоній Велико-Токмацького району Мелітопольської округи, яка об'єднувала 83 німецькі колонії, приєднано до Бердянської округи, що дало змогу виділити в останній німецький район - Молочанський; в свою чергу, в Мелітопольській окрузі був виділений Пришибський німецький район; на кінець 1924 року їх існувало п'ять: Зельцький, Ландауський, Люксембургський, Молочанський, Пришибський. Наступним кроком Центральної Комісії у справах національних меншин при ВУЦВК була робота над „Проектом виділення болгарських адміністративно-територіальних одиниць". Були організовані Коларівський, Ботєвський, Благоєвський та Вільшанський національні райони. У 1927 році був утворений перший в Радянському Союзі Сейдеменухський єврейський національний район. У 1928 році були утворені три грецькі райони - Сартанський, Мангуський та Велико-Янисольський [4, с.98].

Сприятливі умови у цей період виникли для розвитку національних шкіл на Півдні України. Політика уряду була направлена на розширення шкільної мережі, видання газет, книжок, створення театрів інших культурних закладів для національних меншин. Згідно матеріалів Всесоюзного шкільного перепису 1927 року, наприклад, тільки у Мелітопольському окрузі серед шкіл 1 ступеня за кількістю переважали школи з українською мовою викладання - 406; поряд з цим налічувалося 156 шкіл з російською мовою викладання, 100 - німецькою, 29 - болгарською, 4 - польською, 1 єврейська школа [8, с.122].

Україна в 1920-х роках переживала період дуже схожий на сьогоднішні події. Мова йде про політику коренізації у відношенні національних меншин, що проводилася українським радянським урядом. Звичайно, мова не може йти про повну тотожність, однак про деякі найбільш вдалі елементи цієї політики треба не тільки пам'ятати, але й плідно використовувати. Найбільш позитивних результатів в ході реалізації цієї політики вдалося досягти при формуванні системи національної освіти, що за короткий час змогла стати «основою для національного і культурного відродження всіх народів, що проживали на території У країни» [4, с.15].

Залишаючи осторонь досить суперечливі і дискусійні мотиви прийняття політики коренізації, необхідно визначити, що серед першочергових заходів цієї політики передбачалися питання, пов'язані з розвитком мережі національних шкіл з обов'язковим викладанням рідною мовою. Своєрідність мови впливає на сутність нації, як тієї, котра розмовляє на ній, так і тієї, для якої вона є чужою; тому ретельне вивчення мови містить у собі усе, що історія і філософія зв'язує з внутрішнім світом самої людини.

Поставлена задача була украй важка. Деякі народи мали на той час розрив у втраті своєї мови спілкування в одне або навіть два покоління, деякі володіли мовою тільки в розмовній формі, у деяких російська мова цілком замінила їхню рідну, зникли навіть живі носії їхньої мови. Тут необхідно ще раз підкреслити значимість і роль держави, а ще більше, наявність у керівників держави політичної волі реалізувати задекларовані цілі. На жаль, в .останнє десятиліття в національній політиці переважали, у кращому випадку, "декларації, що у наступному заговорювалися різними навколо науковими розмовами про складність і навіть непотрібність цих заходів. На завершення розмови зводилися до відсутності необхідного фінансового забезпечення. Питання про етнонаціональні проблеми в освіті в Україні практично навіть і не розглядались.

Зовсім необґрунтовними є твердження про те, що проблеми національних меншин, як мінімум повинні бути вторинними, у порівнянні з проблемами українізації титульного етносу. Практика коренізації 20-років показує, що процес етнічної ідентифікації національних меншин і національно-культурного відродження українського народу, як правило, проходив паралельно, не утворював об'єктивних передумов для появи нерівноправності на цьому ґрунті вогнищ напруги. Як правило, регіони, де відзначалися найвищі результати українізації, мали також і найвищі показники коренізації національних меншин.

Роль політичного керівництва в реалізації делікатних політичних питань, яким, насамперед, і є національне питання, досить значне. По багатьом питанням, рішення яких заходило в глухий кут, єдиною можливістю для їх вирішення залишався практично єдиний аргумент - аргумент авторитету державної сили. Приклади з політики коренізації 1920-х років можуть служити тому підтвердженням. Українське керівництво сприйняло політику коренізації як стратегічний крок більшовицької партії.