Порівнюючи стан народної освіти України сьогодні з деякими результатами політики коренізації в цій же області в 1920-х роках, приходиться констатувати, що в більш важких у матеріальному плані умовах результати виявилися більш відчутними. Створення системи національної освіти для більшості національних меншин дозволило вчитися на основі рідної мови цілому поколінню; для деяких народів вдалося практично відновити духовну наступність між поколіннями, відновити рідну мову, вивести її зі сфери побутового спілкування на більш високий рівень суспільного спілкування. З деякими застережливостями можна стверджувати, що в поліетнічній Україні були закладені передумови для реальної, фактичної багатомовності .Саме реальні результати в сфері національної освіти серед національних меншин України, причому за дуже короткий період, дозволили загальмувати процеси асиміляції, модернізувати і зберегти велику частину компонентів національної свідомості, що дозволило абсолютній більшості етнічних груп інтегруватися в українське суспільство без звичної утрати своєї етнічної ідентичності [8, с.122].

У 30 роки з боку керівництва державою відбулася зміна національної політики у гірший бік .Однією з основних причин цих змін була відсутність гармонійного поєднання на практиці національної та соціальної політики уряду. У контексті командно-адміністративної політики проводилася реорганізація і ліквідація національних адміністративно-територіальних одиниць. Таким чином, наприкінці 30-х років минулого століття з ліквідацією національних районів та сільських рад було припинено функціонування системи національного районування як на Півдні України, так і по всій республіці [8, с.134].

Важливим рубежем у процесі розвитку етнічного складу населення Запорізької області став 1941 рік. Згідно постанови Державного Комітету Захисту "Про переселення німців із Запорізької, Сталінської та Ворошиловградської областей", підлягало переселенню 63000 німців. Поселення, залишені німцями, були заселені переважно українцями, що засвідчує перепис населення у 1959 році [7, с.2].

Міжетнічні інтеграційні процеси обумовили досить складну мовну ситуацію в регіоні Так, у 1959 році рідною українську мову визнали 84,3% українців (у 2001 - 59,1%), рідною російську мову визнали 98,4% росіян (у 2001 - 96,9%). Мовна ситуація в регіоні досить яскраво відображає загальну соціально-економічну ситуацію в країні.

Що ми маємо у цьому питанні за роки незалежності України? Правова база співіснування мов народів та народностей в галузі освіти, науки та інших сферах суспільного життя базуються на основних положеннях Конституції України, Загальної декларації прав людини, Рамкової конвенції про захист прав національних меншин, Законів України "Про національні меншини в Україні", „Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин", "Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов національних меншин . Цей достатньо вагомий перелік документів дав можливість у перше десятиріччя молодої держави заявити про себе на міжнародному рівні.

Зупинимося на мовній проблемі. В пункті четвертому ст.92 Конституції України говориться, що „виключно законами України визначається порядок застосування мов в Україні". Стаття 10 Конституції безпосередньо стосується як державної мови ("Державною мовою в Україні є українська мова"), так і мов національних меншин („В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин в Україні"). Порівняно з попередньою Конституцією, зобов'язання держави щодо мов національних меншин більш чіткі. Держава не просто виявляє турботу, а гарантує вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин України. Слід також зазначити, що в Конституції відсутнє положення про те, що "в роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях компактного проживання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватись поряд з державною мовою й інші національні мови". В ході тривалих дискусій з цього питання було визнано недоцільним конституційне закріплення такого принципу. В ст.53 Конституції, де говориться, що "кожен має право на освіту", підкреслюється: "Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національно-культурні товариства" [1, с.22]. Розвиваючи демократичні здобутки, відображені у чинному законодавстві, Конституція сприйняла положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 року, де гарантується створення належних умов для розвитку всіх національних мов і культур, право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту та Закон України „ Про національні меншини в Україні" від 25 червня 1992 року, стаття 6 якого гарантує користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови представниками національних меншин у державних закладах або через національно-культурні товариства [5, с.1]. Тобто, Конституцією встановлено положення, яке можна розцінити як більш демократичне у порівнянні з міжнародно-правовими нормами, де здебільшого містяться вимоги щодо забезпечення права національних меншин використовувати свою мову у приватному житті. Ратифікувавши Рамкову конвенцію про захист прав національних меншин, держава, відповідно до ст.14 цього документа, взяла на себе зобов'язання забезпечити особам, що належать до національних меншин, у районах, де вони традиційно або у значній кількості проживають, можливість навчатися мові своєї меншини або навчатися цією мовою [6, с.3]. До