УДК 930.22:281.93

І. М. Шугальова

ДО ІСТОРІЇ ВЗАЄМОВІДНОСИН ПЕТРА КОВАЛЕВСЬКОГО З ПРЕДСТАВНИКАМИ ЦЕРКОВНОЇ ДІАСПОРИ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ МІЖНАРОДНОГО ІНСТИТУТУ СОЦІАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ)

У статті проаналізовано документи, що зберігаються в Міжнародному інституті соціальної історії (Амстердам). Документи розкривають пізні аспекти життя Петра Євграфовича Ковалевського. Представлено кілька маловідомих документів, що відображають всю складність взаємовідносин представників російського та українського православного духовенства в діаспорі.

Ключові слова: документи, Міжнародний інститут соціальної історії, еміграція, руська діаспора

Дослідження з історії церкви в сучасній українській історичній науці є багатогранними, обґрунтованими чисельною кількістю джерел. Предметом досліджень виступає широке коло питань: від церковно- державних взаємин, до питань особливостей літургійного характеру. В даній статті ми прагнемо проаналізувати взаємовідносини представників духовенства в діаспорі. Ми спиралися на документи з особистого фонду Петра Євграфовича Ковалевського, який нині зберігається в Міжнародному архіві соціальної історії (м. Амстердам, Королівство Нідерланди). Названа наукова установа заснована у 1935 р. зусиллями Ніко- ласа Посфумуса (Posthumus) з метою збереження та захисту документів від потрапляння їх до рук нацистської влади. Проте, після вторгнення Гітлера до Нідерландів, інститут призупинив свою діяльність і роботу було поновлено лише після завершення Другої Світової війни [4].

Наша увага до постаті Ковалевського пояснюється неординарністю цієї особистості. Ковалевський Петро Євграфович народився 16 грудня 1901 р. в родині відомого гірничого інженера, Томського губернатора (1830 - 1836), а з 1858 по 1861 рр. - міністра народної просвіти Євграфа Петровича Ковалевського. Батько Петра Ковалевського - походив з с. Ярошівка, Харківського повіту. Молодого Петра доля також неодноразово пов'язувала з Україною. По отриманні середньої освіти в училищі при Реформатських церквах в Петербурзі, він працював в храмах Воронезької губернії, а згодом виконував послушанія в Покров- ському монастирі м. Харкова (1918 - 1919 рр.) та у Спасській церкві м. Сімферополя.

В 1920 р. Петро Євграфович вимушений був емігрувати до Франції. Від жовтня 1920 р. до липня 1922 р. він був студентом історико-філологічного факультету Паризького університету. Ініціював створення християнських та православних студентських гуртків у Парижі. З 1921 р., за дорученням архієпископа Волинського Євлогія (Георгієвського), опікувався освітою архієрейського штату та був висвячений в іподиякони [6].

З 30-х рр. ХХ ст. Руська православна архієпископія в Західній Європі перебувала під юрисдикцією Вселенського патріарха та об'єднувала навколо себе близько 50 тис. членів). Консолідуючим підґрунтям для прихильників "Паризької юрисдикції" виступав Свято-Сергієвський богословський інститут, який засновано в 1925 р. Професорами інституту були протоієрей Сергій Булгаков, Антон Карташев, Кассіан Без- образов, Павел Євдокимов.

Активісти з руської діаспори в 1937 р. об'єдналися в Католицько-православну церкву Франції. Своїм лідером вони обрали колишнього римо-католицького священика Луї-Шарля Віннера, якого в 20-х рр. ХХ ст. було висвячено в єпископи Ліберальної католицької церкви.

Луї-Шарль захопився екуменістичним рухом і його підтримали професори Свято-Сергієвського інституту. Проте Константинопольський Патріарх не дав згоди на прийняття цієї общини, оскільки вона не була зареєстрована як канонічне об'єднання віруючих. Від Віннера навіть вимагали зречення від єпископського сану та заборонили служити всі літургії за виключенням літургії Іоанна Златоуста.

За підтримки Петра Ковалевського о. Віннер звернувся до Московського Патріарха. По завершенні перемовин, в грудні 1936 р. община Віннера отримала дозвіл на приєднання до Московського Патріархату. А згідно Особливому рішення місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Сергія, цій конфесії було дозволено зберегти західний обряд. Протягом 1937 р. Луї-Шарль Віннер розлучився з дружиною та прийняв чернечий постриг. Проте в березні 1937 р. він помер, а керівництво общиною перейшло до Ковалевського.

Переписка Петра Євграфовича Ковалевського ілюструє весь спектр взаємовідносин між представниками діаспори.

Повертаючись до характеристики особистого фонду Ковалевського, хочемо відмітити нетипову (для українського дослідника) традицію збереження документів. Загальний перелік листів розміщено на сайті Міжнародного інституту соціальної історії [3]. Ми можемо відзначити, що замість традиційного (у нашому розумінні) архівного реєстру, ми зустрічаємо список адресатів Ковалевського. Всі документи зберігаються у коробках (загальна їх кількість - 181). Документи не пронумеровано, не прошито в загальну справу. Перебираючи листи, ми зустрічаємо офіційно-ділову та глибоко особисту переписку: від листів відомих діячів (митрополита Української Автокефальної Православної церкви Володимира Вишневського, протоієрея Михаїла Астроза) до листівок з краєвидами південнофранцузьких курортів - вітань та поздоровлень від друзів.

Мовою документів є переважно, російська, але зустрічаємо листи українською, французькою та англійською.

Наряду з суто церковними питаннями, які поглинали левову частину життя Петра Ковалевського, актуальними для нього залишалися справи політичні. Особливу увагу Петра Євграфовича привертали події на його батьківщині, яка перебувала в пеклі "строительства нового мира.". Він неодноразово консультував представників російської діаспори щодо подій, які відбувалися в Радянському Союзі. До Петра Ковалевського зверталися як до авторитетного фахівця з питань історії та сучасної політики.

Робота Ковалевського над суспільними та політичними питаннями знайшла узагальнення у першій частині його праці назвою "Исторический путь России", що була віддрукована у 1939 р. та розіслана всім фахівцям з російської історії.

В роки Другої світової війни Ковалевський залишався в Парижі та продовжував читання лекцій в Православному Богословському інституті. Також він займався переглядом курсу російської історії з врахуванням даних історії мови, літератури, мистецтв, археології, співвідношення окремих етапів історії Росії з подіями, що відбувалися на Заході.

Влітку 1944 р. виходить у світ друга частина "Исторического пути России", що являла