Ковалевський завершив виклад історії Росії подіями громадянської війни, відзначивши, що становлення СРСР представляє собою ще незакінчений історичний період. Щодо зарубіжної Росії, то вона, на думку автора, є продовженням передреволюційного етапу російської історії і може розглядатися як його завершення. В основі еволюції Росії, вважав Ковалевський, лежить боротьба відвічної самобутності із західництвом, оскільки Росія спрадавна знаходилася на рубежі двох світів і двох світобачень, які вона синтезувала. Нахил в бік суто західної державності і церковності або до національної відособленості завжди призводив Росію до ухилення від історичного шляху. На противагу євроазійцям, Ковалевський підкреслював, що Росія завжди була країною озерно-річковою та лісовою, а не степовою, і степ був для неї руйнівником. У цій схемі автор знайшов місце і еміграції: культурне поширення Росії після об'єднання при Катерині II пішло в XIX ст. через літературу, в XX ст. - через мистецтво і, нарешті, через розсіяння.

У повоєнний час Ковалевський не припинив активної громадської та наукової роботи. Ним були видані "Краткая история русского рассеяния и его культурной роли" (1951, французькою мовою); "Краткая история рода Ковалевских" (1951-54, російською та французькою мовами); "Культурный и исторический атлас России и славянских стран" (1961, французькою та німецькою); "История Церкви. (Общая и русская)" (1958, російською мовою); "Св.Сергий и религиозная жизнь русского народа" (1958, 1969, французькою та іспанською); праця з історії православного чернецтва (Лозанна, 1969).

Одночасно Петро Ковалевський розгорнув активну діяльність, спрямовану на реформування церковного устрою.

У 1943 р. Ковалевський створив Богословський інститут імені Святого Діонісія. Склад викладачів був доволі репрезентативним - члени Православної місії у Франції, французькі професори. З 1948 р. ця установа отримала назву "Православна місія у Франції". Священнослужителі зобов'язані бути французькими громадянами. Служби провадилися на французькій мові та за галльським обрядом. Церква видавала французький православний журнал Contacts, який виходить і до сьогодні [8].

Разом з тим, існувало чимало проблем. Насамперед - поверхове ставлення до сакраментальних моментів - причастя інославних, неканонічні вінчання, повторне рукопокладення тощо, зумовили конфліктні ситуації між Православною місією у Франції та Московським Патріархат. Ковалевський лобіював ідею про вихід з-під юрисдикції як Московського Патріархату, так і Вселенського Константинопольського Патріархату.

За Галльським обрядом служили по всій середньовічній Європі. Почиталися Свято всіх святих, поминання покійних першого та другого листопада, цикл чотирьох постів, попільна середа на початку другого тижня Великого Посту, святкування Різдва 25 грудня - всі ці норми були встановлені римськими папами, але для православних ці постанови не завжди були прийнятними

Петро Ковалевський дослідив літургійні особливості, з метою повернення до до-схізматичних традицій. В травні 1945 р. він вперше відслужив у Парижі літургію за давньогалльським обрядом (за джерело літургійних текстів слугували листи Святителя V! ст., які віднайшли у ХІІ ст.).

Літургійна реформа Ковалевського привернула до себе увагу багатьох російських емігрантів, які вважали свою метою духовно збагатити Захід [7; 8].

Петро Ковалевський, наряду з намірами реформувати літургійний обряд, переймався і справами взаємовідносин представників різних віросповідань в діаспорі. Відомі, зокрема його пацифістські заходи щодо представників Української Автокефальної Православної Церкви в Парижі. Коротко подамо ретроспективу становища УАПЦ за кордоном в повоєнний період.

Декретом від 24 грудня 1941 р. архиєпископа Луцького Полікарпа було призначено "Тимчасовим Адміністратором Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України", при чому в Декреті далі зазначено, що призначення це наступило "на просьбу української громади, зорганізованої в Церковні Ради на Волині, що добре розуміє Правду Божу". По одержанні Декрету від 24 грудня 1941 р. Полікарп розпочав свою працю по організації українського церковно-православного життя на звільнених українських територіях, бо до цього часу міг керувати цим життям тільки в своїй Луцько-Ковельській єпархії.

Справа розселення українських емігрантів стала предметом клопотань Переселенського з їзду , який відбувся 4-5 жовтня 1946 р. в таборі Шляйсгаймі біля Мюнхену. Представником УАПЦ на цьому зібранні був єпископ Мстислав. З доповіді єпископа на засіданні Синоду 19 листопада 1946 р. в Корнберзі виявилось, що переселенська акція набирає актуальності й організованих форм.

Під час короткого перебування у Франції єпископ Мстислав зорганізував в Парижі українську парафію, а інженер Созонтов збудував своїми коштами церкву, яку єпископ Мстислав освятив в честь св. Симона. Єпископ Мстислав не встиг виклопотати дозволу на в'їзд у Францію священиків УАПЦ, бо мусів виїхати до Канади інженер Созонтов, після клопотань, добився дозволу для двох священиків, які мали б обслуговувати духовно православних українців у Франції. 25 серпня 1948 р. прибув до Парижу з Німеччини протоієрей Володимир Вишневський, якого митрополит Полікарп призначив настоятелем парафії УАПЦ в Парижі.

9 вересня 1948 р. прибув до Франції архипресвітер Олександер Новицький, що почав обслуговувати, роз'їзджаючи по Франції, робітників православних українців, які працювали по фабриках. Восени 1949 р. о. Новицький виїхав до Канади, а о. Вишневський на становищі настоятеля названої вище парафії в Парижі, а одночасно і Адміністратора УАПЦ у Франції (після смерті митрополита Полікарпа 22. X. 1953 р.) помер в липні 1961 р. На 1965 рік у Франції нараховувалося 6 священиків УАПЦеркви на еміграції.

В січні 1950 р. митрополит Полікарп дав розпорядження про ліквідацію Канцелярії Свящ. Синоду