Серед документів Таврійського дворянського зібрання є чимало справ дворян-мурз, які здобули свій статус і земельну власність саме таким чином. Це Бораган, Байдар, Джамін, Джанкличев, Кайта- зов, Картбітов, Меркітов, Тайганов, Уланов та інші. Наприклад, Хайдар-бею Борагану ханом Сахіб-Гіреєм ще у 1551 р. була пожалувана земля. У 1530 р. Сеадет-Гірей закріплює за Ібрагімом ефенді з роду Діамінів землю, яку йому пожалував попередній хан, і додає ще нову ділянку [15, с.92]. І таких прикладів можна навести багато.
Хоча надані землі мали характер помісних пожалувань, які з часом переходили у вотчину, на відміну від Російської імперії, особливої різниці між помісною та вотчинною формами землеволодіння в Криму не існувало: за законами помісні землі можна було передавати у спадок, дарувати. Крім того, до категорії мурзинських земель відносились і ті, які господар отримав у результаті купівлі-продажу, дарування, обміну тощо. Підтвердженням власності на цю землю був ярлик хана, в якому чітко прописувалось, за яких умов, на яких підставах мурза отримував землю [16].
Досить складними та заплутаними були відносини між кримськотатарською знаттю і селянами, які мешкали на її землях. Коли кримська комісія 1802 р. почала збирати відомості про повинності татар- селян, що мешкали на власницькій землі, вона отримала суперечливу інформацію. Депутати від татар- селян пояснювали, що вони виконували на користь місцевої аристократії різні роботи: возили хліб, сіно, ліс, під час збору врожаю виходили на роботу всім селом, однак робили це не за примусом, а за власним бажанням. Мурзи та інші привілейовані категорії населення заявляли, що поселяни повинні були працювати на власника земля від 8 до 10 днів на рік, крім того, виконувати різні дрібні доручення. Однак жодних документів, які б підтверджували ту чи іншу версію, комісії надано не було.
Крім вищеназваних, у Криму існували ще такі форми землеволодіння, як хаджалик, джемаат, вакуфні землі та інші, однак вони не мали відношення до формування земельної власності кримської аристократії, тому автор не зупиняє на них своєї уваги. Після приєднання Криму основні земельні масиви, які належали турецькому султану (майже весь гірський та південноузбережний Крим), землі хана, калги-султана, деяких беїв та мурз, що емігрували до Туреччини, були включені до фонду державних земель, унаслідок чого на Кримському півострові виявилось багато вільних і пустопорожніх земель.
Прагнучи заручитись підтримкою місцевого нобілітету, російський уряд прийняв низку заходів, які торкалися поземельних відносин. 9 листопада 1794 р. Сенат видав указ, за яким усім землевласникам- мусульманам Таврійської області, без різниці у званнях та станах, залишали у власність усе нерухоме майно, і це право поширювалось і на їхніх нащадків.
Крім того, рескриптом 1796 р. дозволялося використовувати норми шаріату під час розгляду справ майнового характеру. Однак особливих успіхів у справах вирішення земельних питань уряд досягти так і не зміг, що призвело до створення 10 липня 1798 р., а 19 травня 1802 р. до повторного створення комісії ,,для розгляду земельних спорів та для визначення повинностей (різних категорій населення - Л.Ц.) на Кримському півострові" [17,с.58], одне із завдань якої полягало у формуванні в краї дворянської власності на землю. Не зважаючи на урядові обіцянки, значна частина місцевої аристократії, побоюючись утисків з боку нової влади, змушена була емігрувати до Туреччини [18, с.2]. Найактивніше цей процес відбувався упродовж першого десятиріччя після приєднання Криму. Щодо кількості місцевої знаті, яка виїхала з Криму - тут ми маємо лише уривчасті відомості. Так, у списку ,,Про кількість мурз, що виїхали за кордон" за 1787 р. зазначено 1 216 родин [19, с.52].
Після еміграції кримського населення до Туреччини в краї залишилося багато нерухомого майна: сади, виноградники, земельні угіддя тощо. Іх було передано під юрисдикцію держави. Для з'ясування площі вільних земель та їх охорони від розкрадання 24 листопада 1784 р. князь Г. Потьомкін доручив правителю Таврійської області М. Каховському провести перепис цих земель. А той в свою чергу зобов'язав колишнього ханського відкупника Абдул-Хаміт-агу та наглядача Перекопської митниці колезького асесора Кара- ценова зайнятися описом земель хана Шагін-Гірея, мурз та інших татар, що виїхали за кордон. Робота тривала близько трьох років. У 1787 р. було видано ,,Камеральний опис земель та садів, що потрапили у власність держави після виводу християн та виїзду за кордон мурз ".
Названий опис був далеким від досконалості, тому назвати точну кількість землі, яку залишила кримськотатарська аристократія, неможливо. Ми маємо лише фрагментарні відомості. Так, за даними ,,Камерального опису , у Сімферопольському повіті до держави відійшло 97 маєтків, у Феодосійському - 81, у Євпаторійському - 105, у Перекопському - 74. Всього 357 маєтків [20]. Сади та виноградники були передані державі раніше.
Крім з'ясування питань щодо кількості вільної землі, потрібно було вирішити завдання залюднення краю, на що звернув увагу уряду князь Г. Потьомкін. Колонізація Кримського півострова відбувалася традиційним для південноукраїнських земель шляхом: насамперед на нові землі переселяли державних російських селян, сподіваючись шляхом русифікації краю остаточно закріпити ці землі за Росією. Паралельно з селянською відбувалися іноземна та дворянська колонізації субрегіону.
З 1784 р. розпочалась роздача дворянам і чиновникам земель у Криму. Князь Г. Потьомкін наказував обласному наміснику: ,,...ніякі землі не можуть бути виділені без моєї