розглядати політичну систему СРСР як тоталітарну. Цікавим і симптоматичним, у зв'язку з цим, є виступ-тост Сталіна на банкеті у Кремлі перед новообраними депутатами Верховної Ради СРСР 20 січня 1938 року: „Никому на слово, товарищи, верить нельзя! За органы бдительности во всесоюзном масштабе, за чекистов, за самых малых, средних и больших. (Аплодисменты. Крики «ура!». Да здравствует товарищ Ежов!). Не торопитесь, товарищи, торопливость - вещь плохая, сидите смирно, успокойтесь. Я предлагаю тост за всех чекистов и за организатора и главу всех чекистов - товарища Ежова. (Бурные аплодисменты)" [55, с.35].
Визначення причини „Великого терору" потребує врахування низки об'єктивних і суб'єктивних факторів, які сформувались у середині 1930-х рр. Насамперед, не можна забувати, що Сталін і сталінці були за своїм світоглядом досить ортодоксальними більшовиками з тридцятирічним або двадцятип'ятирічним стажем. Вони розглядали завершення колективізації сільського господарства, позбавлення багатомільйонного селянства власності на землю та засоби виробництва, проведення модернізації промисловості, а також встановлення повного політичного контролю у всіх сферах суспільства як чинники, які дозволяли публічно проголошувати про завершення побудови соціалізму в СРСР. Про це свідчить і бажання закріпити цей висновок влади змінами у Конституції СРСР і союзних республік. Тому Сталін і сталінці конструюючи нове суспільство і нову державу привласнили собі право вирішувати, хто має право жити і працювати у країні переможного соціалізму, а хто ні. Тиранія Сталіна і сталінців ґрунтувалась на світогляді утопічного ідеалізму більшовизму. Таким чином обирались і формувались завдання для „масових операцій" під час „Великого терору". У результаті певні верства суспільства стали об'єктом справжнього полювання з боку НКВС (колишні куркулі, „колишні люди", офіцери та генерали колишньої армії царату на службі в РСЧА, селяни- одноосібники тощо). Серед найбільших всесоюзних „масових операцій!, які мали місце в 1937-1938 рр., ми виділяємо дві: „кулацьку" та „національну".
„Кулацька операція" розпочалась 1 серпня 1937 року. Для кожного регіону НКВС СРСР, за згодою політбюро ЦК ВКП(б), були встановлені ліміти для першої та другої категорій заарештованих і репресованих (перша категорія розстріл, друга категорія - довгострокове увязнення у концтаборі). Для УРСР вони складали 28800 осіб, а за першою категорією (розстріл) - 8000 осію. Реально у 1937 р. було репресовано 66401 ос. У 1938 році „Кулацька операція" за згодою Сталіна та політбюро ЦК ВКП(б) була продовжена. Для УРСР 31 січня 1938 року був встановлений ліміт: 6000 осіб по першій категорії (розстріл) та 1000 осіб по другій категорії. Але новий нарком НКВС УРСР О.І. Успенський двічі ініціював збільшення лімітів для першої категорії (розстріл): спочатку ще 6000 осіб, а потім 17 лютого 1938 р. ще на 15000 осіб. Всього в Україні в 1938 р. було розстріляно 35020 осіб під час „кулацької операції". Всього під час „кулацької операції" в СРСР було репресовано 767397 осіб. З них до розстрілу було засуджено 386798 осіб, а до концтабору засуджено 380599 осіб. Із цієї кількості більше 300 тисяч осіб було репресовано поза лімітами узгодженими з політбюро ЦК ВКП(б), тобто вони стали жертвами безпосереднього свавілля центрального апарату НКВС та його регіональних структур. Треба підкреслити, що 130 тисяч осіб позалімітних арештантів були розстріляні безпосередньо у 1937-1938 рр. Відомостей про те, що це свавілля керівництва НКВС було негативно оцінено Сталіним і політбюро ЦК ВКП(б) [37, с.270, 289,291].
„Національні операції" НКВС були направлені у 1937-1938 рр. проти польського, німецького, румунського, латиського, грецького, болгарського, естонського, фінського населення СРСР. Репресувались і політемігранти-комуністи із цих країн, і ті, хто добровільно переходили кордон для того, щоб жити в СРСР, і колишні військовополонені. Практично всіх заарештованих у ході „національної операції" у 1937-1938 рр. звинувачували у шпигунстві та зраді Батьківщини. В організації польського антирадянського підпілля в Україні та співпраці з Ю. Пілсудським після арешту у Москві був звинувачений перший секретар ЦК КП(б)У з 1928 до 1938 рр., член політбюро ЦК ВКП(б) С.В. Косіор; Латиськими шпигунами були проголошені фундатори ВЧК-ОГПУ М.І. Лацис та Я.Х. Петерс, перші маршали РСЧА М.М. Тухачевський, Єгоров, Блюхер „виявились" у камерах допиту НКВС німецькими та японськими шпигунами. Цей перелік відомих прізвищ у СРСР можна продовжувати тому, що в ході „національних операцій" було репресовано 335 тис. осіб, із них 247 тисяч було розстріляно [37, с.306].
Спеціальної директиви політбюро ЦК ВКП(б) і НКВС СРСР щодо „української лінії" у репресіях 19371938 рр. не було, але обласні управління НКВС в Україні не забували щодо своїх „напрацювань" проти українських „націоналістів". Серед репресованих колишніх куркулів, „колишніх людей", селян-одноосібників, кустарів, червоноармійців більшість були українцями. Були репресовані майже всі українці, які свого часу були у лавах УКП-боротьбистів, УПЛСР-борьбистів, УКП, українських есерів і меншовиків. Усе це призвело до того, що було ув'язнено 84315 українців, що складало 53,2% від загальної кількості репресованих в Україні. Поляків в УРСР було заарештовано 30148 осіб або 18,9% від загальної кількості, а німців 16228 осіб або 10,2%. Окрім цього було заарештовано: росіян - 1229 осіб (7,7%), євреїв - 4097 (2,6%), греків - 3689 осіб (2,3%), білорусів - 1292 (0,8%), румунів - 1107 (0,7%), латишів - 1003 (0,6%). Постраждали в радянській Україні: 173 татарина, 137 литовців, 82 вірмени, 72 естонці,