Терор проти суспільства („масові операції") поєднувався у 1936-1939 рр. з „чисткою" партійно- державного апарату, армії та НКВС. Ці два процеси мали різну хронологію, мету та методи реалізації завдань. У більшості випадків юридичне оформлення вироків теж було різним: „масові операції" для заарештованих закінчувались засіданням „трійки" (НКВС - Прокуратура - секретар парткому), а „велика чистка" партійно-державної номенклатури, військових та працівників НКВС йшла через суди (у першу чергу Військову Колегію Верховного суду СРСР).

Репресії проти партійно-державної бюрократії, керівної частини ВКП(б), КП(б)У, армії та НКВС мали за мету створення такого апарату влади, який би відповідав уяві Сталіна та сталінців про політичну систему СРСР після перемоги соціалізму. Ці репресії розгортались поступово після вбивства Кірова у 1934 році (в Україні це розпочалось у 1933 р. з пошуку відповідальних у партійно-радянському апараті за зрив хлібозаготівель і голодомор, а також в усуненні М.О. Скрипника та його прихильників від влади). У цьому новому апараті влади, на думку Сталіна, не було місця для „старої" більшовицької гвардії, колишніх членів політбюро ЦК ВКП(б) Зинов'єва, Каменєва, Бухаріна, Рикова, Томського, але вони залишались на волі, мали широкі та різноманітні зв'язки як в СРСР, так і за кордоном, потенційно продовжували бути центром тяжіння антисталінських сил. Відсутність особистої лояльності стосовно Сталіна та сталінців після 1934 року гарантувала політичне та карне переслідування. Це було віддзеркаленням на практиці сталінської тези про загострення класової боротьби під час просування до завершення побудови соціалізму. Опонування Сталіну навіть у кулуарах робило Каменєва, Зинов'єва, Бухаріна, Томського, Рикова та інших ідейними ворогами владної верхівки. Це не зміг зрозуміти спочатку О.М. Горький, який намагався у 1934-1935 рр. примирити Сталіна з Каменєвим і „старою" більшовицькою гвардією. Сталін побачивши вагання Горького між ним і колишніми соратниками Леніна розірвав з ним стосунки, бо він уже визначився щодо стратегії фізичного знищення своїх опонентів у партії та державі [57, с.409-412].

Три московські процеси 1936, 1937 і 1938 рр. проти „старої" більшовицької гвардії мали за мету не тільки фізично усунути та скомпрометувати колишніх опонентів Сталіна, але і залякати та деморалізувати ту частину партійно-державного апарату, армії та НКВС, яка була окреслена для усунення і ліквідації під час „великої чистки" 1936-1939 рр.

Підстави для репресій проти всієї вертикалі партійно-державного та радянського апарату, командирів і рядового складу РСЧА, працівників НКВС, міліції, суду та прокуратури були зовні різноманітні. Це дало змогу окремим дослідникам характеризувати масові репресії наприкінці 1930-х рр. як антибюрократичну революцію „зверху [58]. Але все різноманіття підстав для репресій концентрувалось у звинуваченнях та підозрах у нелояльності до Сталіна, сталінців та того політичного режиму, який вони створювали впродовж 1920-1930-х рр. Сам Сталін, до речі, не заперечував проти визнання того, що „номенклатурна" бюрократія, включаючи керівництво НКВС на чолі з Г.Г. Ягодою, яка існувала до початку 1937 р., його особисто не влаштовувала. Приблизну сумарну цифру репресованих „номенклатурників" у 1937-1938 рр. Сталін назвав у доповіді на ХУІІІ з'їзді ВКП(б) у 1939 р., коли казав, що „в Центральному Комітеті партії є дані, які свідчать, що за підзвітний період партія змогла висунути не керівні посади понад 500 тисяч молодих більшовиків, партійних і наближених до партії, із них більше 20% - жінки" [59, с.30].

Про те, що Сталін завершував за допомогою НКВС у 1937-1938 рр. будівництво своєї сталінської партії, яка не повинна була мати нічого спільного з ленінською більшовицькою партією, окрім зовнішніх і формальних ознак, добре знало або здогадувалось найближче оточення комуністичного диктатора. Тому Л.М. Каганович на ХУІІІ з'їзді ВКП(б) у березні 1939 р. із задоволенням говорив: „Ми маємо зараз кадри, які виконають будь-яке завдання партії, ЦК, Радянської влади, будь-яке завдання товариша Сталіна" [59, с.267].

Компартійно-радянська еліта України у 1920-х - 1930-х рр. завжди була підозрілою для московського владного центру. Примара українського сепаратизму під червоним прапором завжди турбувала і Леніна, і Сталіна, і інших керманичів РКП(б)-ВКП(б). Особлива довіра до діючого партійно-радянського керівництва України на чолі з С.В. Косіором похитнулась у Сталіна, Молотова та Кагановича у 1932-1933 рр., тобто тоді, коли колективізація та хлібозаготівлі викликали голодомор та висвітлили вагання республіканського керівництва щодо сталінського модернізаційного курсу [33, с.281-284,287,482-484]. Тому політична еліта УРСР невипадково стала об'єктом масових репресій у 1937-1938 рр. Сталін мав інформацію і про те, що більшість членів політбюро ЦК КП(б)У, після усунення з України П.П. Постишева, не вважала доцільними масові репресії проти „ворогів народу". Вагання з цього питання стало підставою для знищення П.П. Любченка, М.М. Хатаєвича, М.М. Попова, В.А. Балицького, Й.Е. Якіра, В.П. Затонського, К.С. Сухомлина та інших. Є свідчення про те, що окремі українські керівники мали причетність до „змови" Пятницького проти Сталіна напередодні та під час червневого пленуму ЦК ВКП(б) 1937 р. [60, с.65-66].

У першій половині 1937 р. репресії проти партійно-радянської „номенклатури" України відбувались згідно з напрямками визначеними постановою ЦК ВКП(б) від 13 січня 1937 р. „Про