Із самого початку формування органів держбезпеки в радянській Росії, а потім і в Україні, вони діяли та вдосконалювались у своєму розвитку як могутнє знаряддя захисту й панування більшовицької еліти над величезними масами населення, які знаходились у революційному збудженні. Вони стали тим владним важелем, який дозволяв в умовах громадянської війни та відразу після її завершення знищувати опір політичних супротивників більшовиків і вирішувати особисту долю, навіть питання життя та смерті, самих носіїв цього опору. Відсутність необхідного та дієвого законодавства, що б регулювало, регламентувало та контролювало діяльність органів держбезпеки РРФСР та УСРР, робила їх безжалісною та самостійною силою партійних комітетів різного рівня. Оцінка відповідного партійного комітету діяльності органу ЧК була найголовнішою формою контролю за його діяльністю у 20-ті рр. Тому ВУЧК та органи ЧК в українських губерніях стали важливим знаряддям зміцнення більшовицької влади. У 30-ті рр. був період, коли органи держбезпеки стояли над партійними комітетами (1937-1938 рр.).

Про чисельність органів держбезпеки (ЧК та інші підрозділи), які діяли в Україні в 1920-1922 рр., окрім потужної контррозвідки особливих відділів Червоної армії, яка теж жорстоко карала та переслідувала всіх ворогів більшовизму на території формально незалежної УСРР, свідчить порівняння двох таких цифр: до революції 1917 року в усій колишній Російській імперії від Тихого океану до Балтики було 894 жандармські офіцери, 38 чиновників-адміністраторів та 14451 особа рядового складу, тоді як на 1 січня 1922 року у ВУЧК, яка діяла тільки на території України, було 21970 осіб гласних співробітників та не менш таємних співробітників, які отримували гроші від чекістів за свою інформацію про ворогів більшовицької влади. Із 21970 штатних працівників ЧК на 1 січня 1922 року 7812 осіб були членами КП(б)У; усі керівники різних підрозділів ВУЧК у цей час вже обов'язково були членами більшовицької партії [4, с.16].

Ці цифри можна порівняти з тими, які характеризували ВУЧК навесні 1920 року, тобто до приїзду в Україну Ф.Е. Дзержинського. Тоді, наприклад, у столичній Харківській ЧК було всього 6 розвідників, 40 інформаторів і одна конспіративна квартира. Після евакуації в Харків київських чекістів, після захоплення Києва поляками, кількість розвідників-чекістів у міському відділі зросла до 80 осіб, а інформаторів - до 200. А вже на 1 січня 1921 року тільки у центральному апараті ВУЧК було 622 працівники і 2б7 осіб допоміжного складу. Якщо навесні 1920 року не існувало губернських та повітових підрозділів ЧК, то на 1 січня 1921 року в місцевих підрозділах ЧК було вже 5334 оперативні працівники. Як ми бачимо, за період з 1 січня до 31 грудня 1921 року кількість штатних працівників ЧК зросла майже в 4 рази. І це в умовах, коли державний бюджет УСРР був катастрофічно малим. Але уряд Х.Г. Раковського фінансував ВУЧК у пільговому режимі, тобто, у першу чергу, навіть тоді, коли в умовах переходу до нової економічної політики були зменшені витрати на всі потреби республіканських установ, які фінансувались з державного бюджету [10, с.23].

Формальна незалежність радянської України у 1918-1922 рр. не заважала українським чекістам виконувати всі вказівки свого московського керівного центру, більше того вони зобов'язані були це робити. До цього їх спонукали як відомча підлеглість, так і партійна дисципліна.

Однією із найбільш відомих спільних акцій російських і українських чекістів початку 1920-х рр. було примусове вислання за кордон інтелектуальних авторитетів громадської думки Росії та України. Сформульоване Леніним і політбюро ЦК РКП(б) партійне завдання українські чекісти виконувати з не меншим завзяттям, ніж їх колеги у радянській Росії [11, с.784].

Конкретизуючи ленінські вказівки, політбюро Цк КП(б)У 29 червня 1922 року затвердило рішення про вислання „контрреволюційної професури „за межі Федерації" [12, с.451]. Органами держбезпеки України (ДПУ) був складений перелік з 77 представників інтелігенції, що підлягали висланню. На тих, хто висилався, складалися спеціальні характеристики, які окрім ДПУ затверджувались ЦК і губкомами КП(б)У, Народним комісаріатом освіти та спеціальною комісією політбюро ЦК КП(б)У. До переліку тих, кого примусово висилали за межі комуністичної держави потрапили найавторитетніші київські, харківські, полтавські та катеринославські професори і викладачі вищих навчальних закладів, літератори та публіцисти, діячі громадських об'єднань. Перед висланням їх усіх заарештували, а потім разом із своїми колегами із Москви та Петрограду вивезли пароплавом за кордон у Європу. Окремі репресовані замість Європи опинились у Сибіру та на Далекому Сході [13, с.93-94].

Надзвичайні комісії, як структура держбезпеки у комуністичній державі проіснувала до 1922 року. Після цього низкою партійних і державних рішень вона була трансформована у Державне політичне управління, а після утворення СРСР у Об'єднане державне політичне управління, формально підпорядковане Наркомату внутрішніх справ СРСР. Відповідно в Україні республіканське ДПУ було підпорядковане Наркомату внутрішніх справ УСРР [11, с.11-22]. Про формалізм цього підпорядкування свідчила та обставина, що керівник ДПУ УСРР одночасно був і наркомом внутрішніх справ. В.А. Балицький, який обіймав ці дві посади з березня 1924 року, взагалі намагався уникнути будь-якого контролю з боку ВУЦВК та Раднаркому, а орієнтуватись на вказівки лише