Реформування органів держбезпеки у 1922 році мало за мету переведення їх зі статусу надзвичайних органів із необмеженими правами та функціями, що приводило до свавілля та масових зловживань владою, у стан державної інституції із законодавчо визначеними правами, обов'язками, функціями, підпорядкованістю. Окрім партійного контролю за ДПУ та його діяльністю встановлювався постійний нагляд з боку прокуратури та формально з боку ВУЦВК і Раднаркому. Органи держбезпеки були позбавлені права розглядати справи про спекуляцію, посадові зловживання, хабарництво, кримінальні справи, включаючи вбивства. Щодо так званих контрреволюційних або політичних злочинів, то ДПУ мало право вести оперативні дії, проводити обшуки, арешти підозрюваних. Але через два тижні після затримання арештованому треба було обов'язково винести обвинувачення або звільнити його. Під арештом чекісти не мали права тримати людину без офіційного звинувачення, навіть за наявності дозволу президії ВУЦВК, більше двох місяців. Наркомат юстиції УСРР, відроджена прокуратура повинні були здійснювати нагляд за законністю процесуальних дій ДПУ [15, с.24-32].

Органи держбезпеки в сРСр, включаючи і УСРР, проіснували у структурному та змістовному форматі ДПУ-ОДПУ з 1922 до 1934 рр., після чого були інтегровані у структуру НКВС СРСР і відповідно УСРР Окрім виконання чисельних завдань контролю та примусу стосовно практично всіх верств суспільства в середині країни, розвідувальні та спеціальні структури ДПУ-ОДПУ були вагомим знаряддям політичної еліти СРСР і УСРР у вирішенні зовнішньополітичних завдань комуністичної влади. Відомий радянський розвідник Павло Судоплатов писав у своїх спогадах: „ДПУ повинно було стати основним джерелом інформації для всіх рівнів радянського керівництва" [16, с.14].

Не можна не підкреслити й ту обставину, що розвідувальні та спеціальні групи ДПУ організовували за кордоном СРСР політичні вбивства, цілеспрямовано працювали проти російської та української еміграції, брали активну участь у підготовці та реалізації намірів більшовицьких вождів щодо світової революції [17].

Трансформація органів держбезпеки із надзвичайних у регламентовану законодавством державну структуру після 1922 року не вплинуло на роль і місце ДПУ-ОДПУ у політичній системі. Чекістська організація продовжувала залишатись важливою складовою цієї системи у комуністичній державі. Компартійно-радянська влада не намагалась навіть відмовитись ні від насилля і терору, ні від тотального контролю за усіма верствами суспільства. Тому роль ДПУ-ОДПУ у політичній системі тільки зростала. Про це свідчить хоча б той факт, що 29 листопада 1927 р. пленум ЦК КП(б)У обрав кандидатом у члени політбюро ЦК голову ДПУ республіки В.А. Балицького [18, с.377]. 15 червня 1930 р. Балицький стає вже членом політбюро ЦК КП(б)У і перебуває у складі вищого політичного органу республіки до свого звільнення з посади керівника держбезпеки УРСР у травні 1937 року [18, с.378-380]. Підвищення політичного статусу В.А. Балицького у владній ієрархії було невипадковим. Якщо під час громадянської війни Ленін, ЦК партії більшовиків та їх ставленики в Україні більше були зацікавлені у підтримці військових керівників Червоної армії, то після завершення громадянської війни компартійно-радянська еліта всебічно зміцнювала саме органи примусу та насилля, а головне ДПУ - ОДПУ - НКВС. Загострення боротьби за владу під час хвороби Леніна та після його смерті навпаки викликала підозру у середовищі ворогуючих політичних угруповань щодо потенційних „червоних" Бонопартів (Будьоний, Фрунзе, Тухачевський, Котовський, Уборевич тощо). І Сталін, і Троцький намагались досягти підтримки своїх прихильників серед керівного складу чекістів України, як важливої складової у боротьбі за владу [4, с.27].

Керівництво ДПУ-ОДПУ як у Москві, так і у союзних республіках упродовж 1920-х - першої половини 1930-х рр. постійно та послідовно продовжувало боротьбу за розширення своїх повноважень та підвищення рівня безконтрольності стосовно радянських і державних органів, прокуратури та місцевих партійних комітетів.

В.А. Балицький зламав практику регулярних звітів ДПУ перед вищими органами державної влади та місцевими радами. Він домігся також того, щоб плани роботи ДПУ не затверджувалися ВУЦВК або Раднаркомом УСРР. У червні 1926 р. ВУЦВК УСРР ухвалив постанову „Про уточнення функцій органів Державного політичного управління". Реалізація цієї постанови означала вагоме розширення прав ДПУ стосовно визначеного статусу ДПУ у 1922 році. Поступово всі питання, пов'язані з діяльністю ДПУ, почали вирішуватись лише на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У [19, с.92-93].

Органи держбезпеки УСРР, як і усі органи насилля та примусу у республіці, у 1920-х - 1930-х рр. вирішували різні завдання.

У 1920-х рр. це, у першу чергу, було подавлення та знищення на політичній арені республіки політичних партій, які складали альтернативу більшовицькій монополії на владу; розгром та компрометації Н.І. Махна, повстанського руху, озброєного опору селянства; викорінення українського націоналізму та репресування носіїв націоналістичних і патріотичних поглядів, включаючи членів колишніх націонал-комуністичних партій (УКП, УКП-боротьбистів, УПЛСР-борьбистів); встановлення контролю за інтелігенцією, компрометація та репресування її моральних авторитетів (процес „Спілки визволення України" та інші). У 1920-х рр. органи ДПУ приділяли велику увагу створенню розгалуженої мережі своїх секретних інформаторів, збільшення кількості своїх штатних працівників, відповідності структури органів держбезпеки адміністративно- територіальному устрою радянської України, що постійно змінювався [20, с.16-25; 21, с.100-111].

Серед всього різноманіття завдань щодо зміцнення позицій компартійно-радянської' влади в Україні в 1920-х рр. ми невипадково виділяємо роль органів держбезпеки у придушенні повстанського руху та роззброєння селянства.