14 лютого 1924 р. Я.А. Лівшиць був відкликаний до Москви і незабаром переведений з органів держбезпеки на господарську роботу. З метою зміцнення керівництва ДПУ постановою Раднаркому УСРР від 24 травня 1924 р. заступником голови ДПУ республіки був призначений К.М. Карлсон (до того він очолював Донецький губернський відділ ДПУ), який за сумісництвом очолив і секретно-оперативну частину. Тоді ж В.М. Горожанин очолив секретний відділ ДПУ УСРР замість Н.М. Райського-Лехтмана [26, с.366-367].

Призначення В.М. Горожанина на високу, ключову посаду в центральному апараті дПу УСРР мало свою досить показову для тих часів історію. Маловідомо, що партійний осередок Київського губернського відділу ДПУ теж спочатку більшістю голосів проголосував за платформу Троцького після виступу на їхніх зборах троцькіста та секретаря одного з райкомів партії Києва М.В. Голубенка. Серед київських чекістів, які підтримали виступ Троцького були: заступник начальника губернського відділу ДПУ В.М. Горожанин, керівники підрозділів Я.Г. Камінський, М.Ф. Воронов, М.С. Альохін, О.І. Риклін, А.Я. Аузен, О.О. Янов, секретар партійної організації губвідділу ДПУ П.М. Рахліс та інші. Під тиском губкому кП(б)У, перелякані наслідками свого рішення, керівники губвідділу ДПУ на чолі з В.М. Горожанином (Кудельським) уже наступного дня після голосування за платформу Троцького визнали свою помилку та написали до губернської більшовицької газети «Пролетарская правда» лист-покаяння. Цей лист опублікували 21 лютого 1924 р., а чекістів, які його підписали виправдали. В.М. Горожанин згодом отримав значне службове підвищення, але у 1937 році йому все пригадали і як троцькіста розстріляли [26, с.363].

В.А. Балицький скористався виступом наркома внутрішніх справ І.Г. Ніколаєнка на користь платформи Троцького для того, щоб реалізувати свій давній намір: об'єднати й особисто очолити дві посади - наркома внутрішніх справ і очільника дПу УСРР. В.А. Балицький намагався підпорядкувати ДПУ міліцію та карний розшук. Йому вдалося домогтися свого тільки після зняття І.Г. Ніколаєнка з посади наркома НКВС УСРР і його політичної й особистої компрометації [27].

Перемога Сталіна та сталінців у внутрішньополітичній боротьбі у 1920-х рр. дала їм змогу активно використовувати органи державної безпеки для зміцнення своїх владних позицій. Уже восени 1926 року в апараті ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У та ДПУ були створені перші переліки партійних опозиціонерів. Ці досьє містили переліки всіх комуністів, виключених із більшовицької партії з ідейних міркувань у 1920-1921 рр. До переліків додавався матеріал з інформаційних звітів про опозиціонерів, які виявляли себе в 1923-1926 рр. Пізніше були складені переліки всіх опозиціонерів і співчуваючих їм у республіці в різні періоди 1920-1930-х рр. Репресії проти партійних опозиціонерів розпочалися вже в 1927 р. [13, с.353, 357].

У 1930-х рр. органи держбезпеки в СРСР вирішували завдання, які суттєво відрізнялися від тих, які вирішувались у 1920-х рр. У першу чергу, це було пов'язано із тією ситуацією у суспільстві, яка сформувалась у результаті модернізаційних реформ Сталіна та сталінців. Позбавлення селян власності, засобів існування, колективізація, розкуркулення, вислання мільйонів людей - все це відбувалось завдяки активної участі органів держбезпеки, що підтверджено великою кількістю опублікованих і неопублікованих документів [418]. Окрім цього, чекісти продовжували здійснювати спеціальні операції проти патріотично налаштованої, національно свідомої інтелігенції. Усунення зі складу політичної еліти УСРР М.О. Скрипника, його самогубство у 1933 році, були початком цілої низки арештів і переслідувань. ДПУ УСРР сфабрикувало декілька гучних «справ» проти української інтелектуальної еліти. На «націоналістів» у лавах КП(б)У і поза цих лав намагались перекласти провину за проблеми у сільському господарстві та голодомор 1932-1933 рр. [11]. Невипадковим є і той факт, що 20 березня 1933 року політбюро ЦК ВКП(б) затверджує постанову, якою створює «трійку» у складі керівників ДПУ (Балицький, Карлсон, Леплевський) для розгляду справ селян- повстанців і «контрреволюціонерів». Ця «трійка» мала право засуджувати у цих справах на смерть [11, с.418].

У 1930-х рр. органи держбезпеки були активними, але специфічними, учасниками індустріалізації країни. Вони боролись із так званим шкідництвом на виробництві, фабрикували справи проти технічної інтелігенції, тримали у напрузі керівників підприємств, будівництв, наркоматів і господарських структур. У цей період активно створювалась величезна мережа концентраційних таборів (ГУЛАГ), якою керувало створене у квітні 1930 року Управління виправно-трудових таборів ОДПУ. Окрім таборів, органам держбезпеки були підконтрольні так звані спецпереселенці (станом на 1 січня 1953 р. їх було 2,7 мільйонів осіб) [29, с.6-7]. Система ГУЛАГу була безпосередньо включена у механізм широкомасштабної індустріалізації через показника Держплану, визначення обсягів продукції, сировини, трудових ресурсів. У період з 1929 р. до 1953 р. через цю систему пройшло близько 18,0 мільйонів людей. Найбільше зростання кількості в'язнів відбулось у період з 1 січня 1935 року до 1 січня 1938 року: з 950 тисяч до 1,8 мільйона, при тому, що до заслання було засуджено ще близько мільйона людей [30, с.110-111].

Сталінська теза про посилення класової боротьби під час просування до перемоги комунізму, створила ідеологічне підґрунтя для широкомасштабного пошуку «ворогів народу» у другій половині 1930-х рр.

Політична верхівка СРСР вважала, що завершальний етап побудови соціалізму обовязково повинен був включати в себе ліквідацію загрози з боку реальних і потенційних супротивників комуністичної влади та засад цього суспільства. Ліквідацію цієї загрози повинна була здійснити нова державна інституція. Реформування органів репресій та примусу