Масові репресії в Україні розпочались у 1933 році, а свого піку досягли у 1937-1938 рр., хоча продовжувались і до початку війни з Німеччиною, особливо на теренах Західної України, що була приєднана після вересня 1939 року. Для боротьби з «ворогами народу» був задіяний весь апарат насилля та примусу, але головну роль було відведено НКВС. Цей наркомат в Україні очолював В.А. Балицький, якого політбюро ЦК ВКП(б) повернуло в Україну у лютому 1933 року із Москви. Сталін вважав, що без «залізної руки» Балицького керівництво УСрР на чолі з С.В. Косіором не зможе виконати план інтенсивних хлібозаготівель, подолати наслідки голодомору, утримати українців проти повстань і масових заворушень. Фактично В.А. Балицький працював в Україні вже у 1932 році як відряджений від ОДПУ СРСР для організації масових репресій проти селянства, керівників колгоспів та виконання плану хлібозаготівель, затвердженого політбюро ЦК ВКП(б) [19, с.188-198].

У 1933 році зусилля репресивно-каральної машини в Україні були направлені проти селянства, національної інтелігенції та партійців, які не досить сумлінно виконували розпорядження московського партійного центру. Розпочалась масова «чистка» лав КП(б)У. Але вона одразу набула нового значення: звільнених з посад і виключених із партії, раніше недоторканих комуністичних функціонерів, тепер масово заарештовували та карали. Другий секретар ЦК КП(б)У П.П. Постишев на пленумі ЦК у листопаді 1933 року пояснював, що «майже всіх звільнених людей заарештовано та розстріляно летючими загонами або заслано», тобто запроторено в табори. По всій Україні близько 15,0 тисяч осіб, що обіймали відповідальні посади в партії та радах, було виключено за «націоналізм». На рівні рядових партійців у 1933 році одномоментно було виключено 27,4 тисячі осіб. Загалом у період між січнем 1933 р. і січнем 1934 р. у результаті «чистки» КП(б)У втратила майже 100 тисяч осіб [31, с.188-189].

Після пленуму ЦК КП(б)У у листопаді 1933 року органи держбезпеки виконали партійне завдання щодо фабрикації справ проти опозиційно налаштованих «націонал-комуністичних» партійних діячів (О. Шумський, М. Яворський, П. Солодуб та інші колишні боротьбисти), письменників та поетів, театральних діячів. їх усіх звинуватили у належності до вигаданих антирадянських угруповань: «Української військової організації», «Всеукраїнського соціал-революційного центру» та «Всеукраїнського центру боротьбистів». Сучасників вразили довгі терміни ув'язнення, застосовані до обвинувачених та звинувачувальні акти про засудження «організаторів» цих вигаданих організацій до найвищої міри покарання [31, с.189].

У 1934-1936 рр. кількість репресованих тільки зростала. У цей період особливо жорстоко переслідувались колишні прихильники Троцького, Каменєва, Зинов'єва, вихідці із інших партій як ті, що були у лавах КП(б)У, так і ті, що давно відійшли від політичної діяльності. Фабрикувались справи проти патріотично налаштованої інтелігенції, галичан, членів Компартії Західної України. Величезна кількість справ сфабрикованих у НКВС розглядалась у позасудовому порядку. (До 10 липня 1934 р. це були «трійки» ОДПУ, а після того «трійка» НКВС, які діяли з 25 вересня 1935 р. до 1938 р. включно) [32, с.133].

Посиленню позицій НКВС, суду, прокуратури та інших органів репресій і примусу в політичній системі СРСР і УСРР сприяли й зміни у законодавстві. Зміст листів між Й. Сталіним і Л. Кагановичем у 1931-1936 рр. свідчить про те, що ці зміни ініціювались вищим керівництвом СРСР з метою зміцнення своїх владних позицій, встановлення тотального контролю над партією та суспільством [33, с.235-236, 274-275].

Серед найбільш відомих репресивних законів на початку 1930-х рр. була постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 7 серпня 1932 р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Цю постанову народ влучно назвав указом «про п'ять колосків». Основною мірою покарання в ній визначався розстріл і лише як виняток - 10 років позбавлення волі [34, с.499]. В умовах голодомору та дезорганізації всієї сільськогосподарської діяльності цей закон був направлений проти селян, які рятуючи своє життя і свої родини зрізали злаки на колгоспних полях. Тільки за півроку впровадження цього закону в СРСР було засуджено 103 тисячі осіб. Із цієї кількості засуджених 4880 осіб було розстріляно, а терміном на 10 років було ув'язнено 26,0 тисяч осіб. Інші отримали не набагато менші терміни ув'язнення, серед яких більшість були підлітками та неповнолітньою молоддю [35, с.121]. Засуджені згідно з указом від 7 серпня 1932 року не мали право на амністію [36, с.300-301].

Із судової практики щодо указу від 7 серпня 1932 року, коли непідсудними залишались малолітні діти, Сталін і сталінці зробили досить характерний для них висновок. Був затверджений новий закон від 7 квітня 1935 р., згідно з яким мінімальний вік кримінальної відповідальності було знижено до 12 років. «Саме з цього віку щодо осіб, звинувачених у вчиненні крадіжки, заподіянні насильства і тілесних ушкоджень, вбивстві чи замаху на вбивство, застосовували всі встановлені законом заходи кримінального покарання», - підкреслює М.М. Шитюк [32, с.133].

У 1934