році зміни у законодавстві фактично формували підстави для масового беззаконня з боку карально-репресивних органів. По-перше, на підставі відповідного союзного акту ВУЦВК і Раднарком 20 липня 1934 р. затвердили постанову про доповнення КК УСРР статтями про зраду Батьківщини, а союзний закон від 8 червня 1934 р. був повністю включений до нього. По-друге, вбивство С.М. Кірова фактично сформувало умови для внесення радикальних змін у репресивне законодавство. Сталін використав цю подію для розв'язування нової хвилі репресій проти своїх реальних і потенційних опонентів у суспільстві. 1 грудня 1934 р. було опубліковано постанову ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ про підготовку і здійснення терористичних актів». Попереднє слідство в цих справах обмежувалось 10 днями. Обвинувальний акт вручався звинуваченому за добу до розгляду справи. З процесу виключались і прокурор, і адвокат. Касація на вирок не передбачалась, а вирок (розстріл) виконувався негайно після оголошення. Розгляд справ Особливою нарадою при НКВС теж не передбачав участі адвоката та касаційного перегляду справи.
9 грудня 1934 року Г.І. Петровський підписав постанову ВУЦВК «Про внесення змін у Кримінально- процесуальний кодекс УСРР», де було враховано всі положення союзного закону від 1 грудня 1934 р. Ці законодавчі акти стали підставою для здійснення беззаконня у недалекому майбутньому [32, с.133].
Московські процеси 1936-1938 рр. проти „старої" більшовицької гвардії продемонстрували всьому світові нові можливості репресивно-каральної системи. По-перше, стало зрозумілим, що теза Прокурора СРСР А.Я. Вишинського про те, що особисте зізнання звинуваченого є підставою для його обвинувачення у будь-якому злочині, включаючи тероризм, контрреволюція, зрада Батьківщини, шпигунство знайшла свою реалізацію в діяльності радянського судочинства та НКВС. Присутні на московських процесах західні журналісти із великим здивуванням спостерігали як Зинов'єв, Каменєв, Бухарін, П'ятаков, Радек, Риков, Переображенський та інші фундатори більшовизму і жовтневої революції підтверджували свою участь у найтяжких злочинах проти СРСР. Це стало можливим завдяки тому, що слідчі НКВС отримали від вищого керівництва країни право на застосування проти заарештованих колишніх керівників партії будь-які засоби фізичного впливу та катування. У 1937-1938 рр. цей дозвіл для працівників НКВС не мав практично ніяких обмежень. Він поширювався на заарештованих членів і кандидатів у члени політбюро ЦК ВКП(б), політбюро ЦК КП(б)У, членів ЦК ВКП(б) і КП(б)У, керівників армії, наркоматів, секретарів обкомів, міськкомів, райкомів партії та керівників виконкомів місцевих рад. Органи репресій та примусу, і особливо НКВС, тимчасово, у період 1936-1938 рр., з дозволу та за ініціативи Сталіна і сталінців були висунуті на унікальне місце у політичній системі СРСР та УСРР-УРСР: їм було доручено методами насилля та свавілля змінити кадровий склад партійно-державної номенклатури. Нарком НКВС М.І. Єжов у 1937 році відверто вимагав від своїх підлеглих нових „справ" проти керівників обкомів партії та облвиконкомів, секретарів міськкомів, райкомів, союзних і республіканських наркоматів та керівників армії. Ця велика „чистка" номенклатури була розпочата з України після усунення наркома НКВС УРСР В.А. Балицького та призначення нового наркома І.М. Леплевського [37, с.178-179].
Коли репресивно-каральні органи виконали своє завдання стосовно партійно-державної номенклатури, Сталін 10 січня 1939 р. знайшов для себе можливим шифрованою телеграмою для секретарів обкомів, ЦК нацкомпартій, наркомам внутрішніх справ республік, начальникам управлінь НКВС роз'яснити причини терору та незаконних методів ведення слідства стосовно репресивного прошарку можновладців. Сталін писав: „ЦК ВКП(б) роз'яснює, що застосування фізичного впливу у практиці НКВС було допущено з 1937 р. з дозволу ЦК ВКП(б). Відомо, що всі буржуазні розвідки застосовують фізичний вплив щодо представників соціалістичного пролетаріату, причому застосовують його в найбільш потворних формах. Питається, чому соціалістична розвідка повинна бути більш гуманна щодо затятих агентів буржуазії, заклятих ворогів робітничого класу і колгоспів? ЦК ВКП(б) вважає, що метод фізичного впливу повинен обов'язково застосовуватись і тепер, як виняток, щодо явних і нероззброєних ворогів народу як дійсно правильний і цілеспрямований" [38, с.71].
Роль НКВС, суду та прокуратури у 1936-1938 рр. у процесі політичної боротьби на владному Олімпі була надзвичайно важливою. У союзних республіках, включаючи радянську Україну, керівництво НКВС практично контролювало діяльність партійно-радянського керівництва, вирішувало долю, саме право на життя членів і кандидатів у члени політбюро ЦК КП9б)У, керівників Раднаркому, наркоматів і областей. Так, у 1937 році нарком НКВС УРСР І.М. Леплевський активно збирав матеріали проти П.П. Постишева, М.М. Попова, В.А. Балицького, Й.Е. Якіра, І.С. Шелехеса. Він особисто фабрикував справу „Буржуазно- націоналістичної антирадянської організації колишніх боротьбистів". За задумом керівництва НКВС УРСР цю міфічну організацію повинен був очолити голова Раднаркому республіки, член політбюро ЦК КП(б)У та кандидат у члени Цк ВКП(б) П.П. Любченко. До „справи колишніх боротьбистів" чекісти намагались залучити В.І. Порайка (заступник голови Раднаркому), А.А. Хвилю (начальник Управління у справах мистецтв Раднаркому), Т.П. Тарана (головного редактора газети „Вісті"), секретаря ВУЦВК Ю.О. Войцеховського, керівника Вінницького облвиконкому О.Л. Триліського та інших високопосадовців, яких об'єднувала лише одна обставина: до березня 1920 р. вони були членами УКП-боротьбистів, а потім перейшли у КП(б)У. Але „справа колишніх боротьбистів" не закінчилась публічним процесом, тому що П.П. Любченко 30 серпня 1937 не визнавши себе винним на пленумі ЦК КП(б)У закінчив своє життя самогубством. Інші обвинувачені були знищені, але І.М. Леплевський таким чином не виконав завдання наркома НКВС СРСР