Від позиції І.М. Леплевського у 1937 р. багато у чому залежала і доля керівника КП(б)У КП(б)У з 1928 р., члена політбюро ЦК ВКП(б) С.В. Косіора. Леплевський намагався врятувати Косіора від загибелі, особисто контролюючи зміст свідчень заарештованих керівників уряду УРСР і ЦК КП(б)У. Аналогічні вказівки він давав і своїм підлеглим. Але це не врятувало С.В. Косіора від сталінської розправи, як і не врятувало І.М. Леплевського від загибелі, хоча він мав надію, що С.В. Косіор врятує його від переслідування з боку М.І. Єжова [4, с.163-166]. Із всього складу членів і кандидатів у члени політбюро ЦК КП(б)У 1937-1938 рр.

пережив лише один голова ВУЦВК Г.І. Петровський. Позбавивши його всіх посад в Україні та в ЦК ВКП(б), Сталін дозволив Петровському жити у Москві та працювати завгоспом у Музеї Жовтневої революції [40, с.358-361].

Трагедія працівників НКВС, прокуратури та судів наприкінці 1930-х рр. полягала у тому, що саме на них Сталін і сталінці поклали відповідальність за масові репресії 1936-1938 рр. Разом із наркомами НКВС СРСР Г.Г. Ягодою та М.І. Єжовим були знищені десятки тисяч чекістів, прокурорських працівників і суддів. їх знищували „хвилями". В Україні масове знищення працівників НКВС розпочалось у червні 1937 року після арешту колишнього наркома НКВС УРСР В.А. Балицького. Новий нарком НКВС республіки І.М. Леплевський досить швидко та системно „вичистив" наркомат від людей „ворога народу" Балицького [4, с.156-160]. Друга „хвиля" репресій, тепер уже проти висуванців І.М. Леплевського розпочалась після його усунення з України та призначення наркомом НКВС УРСР тридцятип'ятирічного О.І. Успенського у січні 1938 р. Ініціатором нової „чистки" апарату НКВС республіки від „ворогів народу" був М.І. Єжов, який у лютому 1938 р. відвідав Київ. Чекістів, яких „вичищали" з НКВС УРСР у другу „хвилю" (як і під час першої „чистки"), а потім заарештовували для подальших репресій, звинувачували, у першу чергу, не у зловживаннях, фабрикації фальшивих справ і беззаконні, а у незадовільній боротьбі з „ворогами народу", їх прикриття та захисті [41].

Третя „хвиля" репресій проти працівників НКВС, суду та прокуратури мала місце у 1939-1940 рр. Вона проводилась згідно зі спеціальним рішенням політбюро ЦК ВКП(б). Безпосереднім початком для цієї „хвилі" репресій проти чекістів був арешт 10 квітня 1939 року М.І. Єжова [42, с.189-190]. В Україні завдання позбавлення наркомату НКВС від людей Єжова було доручено А.З. Кобулову, новому керівнику НКВС УРСР. Його попередник, О.І. Успенський, здогадуючись про свій можливий арешт 15 листопада 1938 року втік із Києва, імітуючи своє самогубство (залишив лист-прощання та особисті речі на березі Дніпра). Успенського півроку шукали у всіх куточках СРСР. Нарешті знайшли та розстріляли як „ворога народу" [43, с.173-174].

Наукова та суспільно-політична дискусія навколо масових репресій у 1936-1939 рр. у СРСР та УРСР не є завершеною. Багато чого вже зроблено для того, щоб зрозуміти перебіг, механізм і наслідки сталінських репресій. Серед вітчизняних дослідників у цьому сенсі треба виділити роботи С.В. Кульчицького, В.М. Нікольського, Д.В. Табачника, М.М. Шитюка [44]. Продовжують з'являтись нові, ґрунтовні дослідження в Росії в Росії та в інших країнах [45]. Але найбільш складним виявилось визначення суб'єктивних і об'єктивних причин масового терору 1936-1939 рр., який в Україні тривав практично впродовж усіх 1930-х рр. [46].

Для нашого дослідження є важливим зрозуміти та пояснити зв'язок між подальшою еволюцією політичної системи в СРСР і УРСР та масовими репресіями 1930-х рр. Те, що такий зв'язок існує у нас не викликає сумніву. Він не викликає сумніву і для більшості вітчизняних та російських дослідників, але вони його по різному розуміють, і по різному визначають та характеризують. Різні точки зору з цього приводу серед дослідників пов'язані не тільки з їх особистими політичними та кон'юнктурними уподобаннями, але багато у чому обумовлені складністю і багатовекторністю суспільно-політичних процесів, які мали місце в СРСР і УРСР у другій половині 1930-х рр. Велика кількість дослідників знаходилась і знаходиться під впливом оцінок, які були дані причинам та наслідкам „Великого терору" наприкінці 1930-х рр. ще на ХХ та ХХІІ з'їздах КПРС. Тобто головна причина полягала у бажанні Й.В. Сталіна завершити через масовий терор формування системи його одноосібної та безмежної влади. Яскравим представником цієї концепції був Д. Волкогонов. Але ця версія практично ігнорує соціальний аспект „Великого терору" [47].

Дійсно, після подій 1937-1938 рр. одноосібна влада Сталіна стає безмежною. Він тепер не має потреби та необхідності узгоджувати свої стратегічні та тактичні рішення у державному управлінні навіть із членами політбюро ЦК ВКП(б) і членами ЦК. ХУІІІ з'їзд ВКП(б) відбувся у 1939 році і після цього впродовж 13 років, усупереч Статуту партії та всім нормам партійної практики, з'їзди партії не скликались. Фактично після „Великого терору" виникла нова партійно-державна „номенклатура", яка не була пов'язана зі „старою" більшовицькою гвардією будь-якими зв'язками, але була зобов'язана особисто Сталіну та сталінцям своїм висуванням на високі посади у партійному та державному апараті. Сталін надійно контролював деморалізований репресіями командний склад армії, особисто собі підпорядкував НКВС, суди та прокуратуру. Вироки щодо найбільш важливих „справ" обов'язково узгоджувались зі Сталіним та підконтрольним йому політбюро ЦК ВКП(б) [11,