Покладання персональної відповідальності за масові репресії особисто на Сталіна та Єжова було зручною версією не тільки для Хрущова, Маленкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова та інших можновладців, які успадкували владу в СРСР після смерті Сталіна у березні 1953 року. Вона була вигідною і для керівного та рядового складу органів держбезпеки, суду, прокуратури, ГУЛАГу. Рішення ХХ та ХХІІ з'їздів КПРС практично виправдовували тисячі виконавців смертних вироків, авторів злочинних наказів і директив. Тут доречно нагадати, що згідно з наказом М. Єжова № 00447 від 30 липня 1937 р. встановлювався ліміт на арешт - 259,0 тис. осіб. З них до першої категорії (розстріл) було віднесено 72950 осіб, усі інші підлягали ув'язненню терміном від 8 до 10 років. Згодом політбюро ЦК ВКП(б) задовольнило ініціативу властей та управлінь НКВС областей і країв на підвищення квот за цим наказом (на 200,0 тисяч осіб). Крім того, Сталін і політбюро санкціонували проведення ще десяти подібних операцій у другій половині 1937 р. Загалом за 1937-1938 рр. чекісти заарештували 1575,0 тис. осіб. З них було засуджено 1345,0 тис., у тому числі за першою категорією (розстріл) - 682,0 тис. осіб. [48]. В Україні за 1937 р. органами НКВС було заарештовано 15957 осіб [49].

Існує досить велика група дослідників у Росії, яка розглядає „Великий терор" як прояв контрреволюційного наступу. Вони протиставляють ленінський і сталінський періоди в історії більшовицької партії та комуністичної держави. Фундаментом для цієї версії є робота Л. Троцького „Преданная революция". Найбільш послідовно версію про те, що розпочинаючи „Великий терор" Сталін і сталінці переслідували контрреволюційні завдання досліджують В. Роговін та В. Кожинов [50]. Ця версія не має документального та джерельного підтвердження. Окрім того, не можна не враховувати й те, що починаючи з 1929 р. Сталін практично реалізовував ленінську концепцію комуністичного будівництва. Безумовно, у 19181920 рр. Ленін намагався реалізувати свої погляди на комуністичну державу та суспільство в інших історичних умовах, але сталінська політика 1930-х рр. базувалась на фундаменті ленінської ідеології, включаючи насилля і терор, як основу державного управління. Не можна забувати, що Сталін, Молотов, Каганович та інші сталінці ніколи не відмовлялись від засад ленінізму. Більше того, вони завжди підкреслювали свій ідейний та практичний зв'язок із ленінізмом, включаючи ставлення до терору [51].

Досить вагомим є напрямок досліджень, який представлений досить ґрунтовно у роботах О. Хлевнюка. Він робить акцент на соціальному аспекті „Великого терору". О. Хлевнюк вважає, що репресії 1936-1939 рр. були низкою цілеспрямованих операцій, спланованих у масштабі СРСР [52, с.188]. Головну мету цієї політики він бачить у ліквідації та нейтралізації мільйонів людей ображених і знедолених політикою комуністичної влади в попередній період, починаючи з 1917 року [52, с.196-198]. Окрім того, О. Хлевнюк звертає увагу на те, що Сталін під час „Великого терору" ліквідував ту частину політбюро ЦК ВКП(б) та Раднаркому, представники якої зловживали владою, збагачувались за рахунок держави, проживали у розкоші і безкарності (Рудзутак, Розенгольц, Антипов, Межлаук, Карахан, Ягода та інші) [52, с.231-234].

Дослідження соціального аспекту „Великого терору" є безумовним позитивом досліджень О. Хлевнюка. Дійсно, станом на 1928 р. комуністична влада вважала „класово ворожою" для себе 4,6% населення (населення СРСР тоді складало 160 млн. осіб). Після подій пов'язаних з колективізацією та репресивною політикою першої половини 1930-х рр. частка „класово ворожих" в окремих областях складала не менше 15% [53, с.114]. Аналіз соціального складу репресованих підтверджує висновок О. Хлевнюка, що ліквідація та нейтралізація незадоволених і ображених комуністичною владою було одним із головних завдань „Великого терору" 1936-1939 рр. Серед заарештованих НКВС у 1937 році в Україні 41,6% (66401 ос.) були колишніми куркулями, 36,7% (58502 ос.) належали до категорії „колишніх людей", тобто у минулому були дворянами, підприємцями, торговцями, офіцерами царської армії, банкірами та тими, кого в СРСР вважали буржуазією та експлуататорами; 9,1% (14504 ос.) були декласованими елементами; 3,0% (4744 ос.) серед арештованих належали до представників релігійних культів; 2,7% (4300 ос.) - службовці; 1,9% (3035 ос.) - домогосподарки, утриманці, пенсіонери; 1,5% (2473 ос.) - селяни-одноосібники; 0,9% (1389 ос.) - кустарі; 0,8% (1266 ос.) - колгоспники; 0,7% (1083 ос.) - командний склад РСЧА; 0,5% (777 ос.) - робітники; 0,5% (864 ос.) - червоноармійці та молодший командний склад РСЧА; 0,1 (236 ос.) - працівники НКВС [49, с.142].

Ю. Жуков та інші російські дослідники вбачають у подіях 1930-х рр. боротьбу Сталіна з „партократією", з регіональними та республіканськими „князьками". Вони пов'язують масові репресії з виборами у вищі органи влади, які відбулись у 1937-1938 рр. у відповідності з новою Конституцією. Ю. Жуков покладає велику частину відповідальності за „Великий терор" на партійно-радянських і чекістських керівників областей і національних республік. Згідно з його точкою зору масові репресії проти різних верств населення були спробою місцевих партійних „князьків" залякати населення в умовах майбутніх виборів [54].

Версія Ю. Жукова багато у чому ґрунтується на тому висновку, що Сталін і сталінці бажали завершити комуністичну революцію в СРСР лібералізацією політичної системи. Цей висновок не відповідає механізмам і наслідкам державного управління після 1938 року. Вони не мали жодних ознак лібералізації. Більше того, після 1938 року за всіма ознаками можна