УДК 94(477)"1920-1930":323.39

М. О. Фролов

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА УСРР 1920-1930-Х PP.: ВЗАЄМОДІЯ ТА ІЄРАРХІЯ ЕЛЕМЕНТІВ

У статті розглядається архітектоніка політичної системи радянської України в 20-30-ті рр. XX ст.

Досліджується місце в ієрархії й взаємодія рад різних рівнів, Політбюро, органів держбезпеки й примуса.

Акцентується, що політична система УСРР форомувалась як віддзеркалення політичної системи РСФСР

і суперечила задекларованим положенням республіканських Конституцій.

Ключові слова: політична система, УСРР, політична еліта, номенклатура

Дієвим інструментом формування критичного ставлення до підневільного і тоталітарного минулого України мають стати історичні аргументи, що розкривають справжню сутність радянської державності, її природи та методів управління. Особливо актуалізується ця теза при зверненні до періоду 1920-1930-х рр. - епохи становлення і ґенези політичної системи радянської України.

У вітчизняній історіографії бракує комплексного аналізу з історичної системи координат систем та механізмів політичної системи радянської України 1917-1938 рр. Цілком природна ідеалізація і глорифікація радянською історичною наукою більшовицького режиму змінилася на початковому етапі незалежності України перенесенням акцентів у бік вивчення суто національних спроб формування державності, зокрема періоду визвольних змагань. Логіка такої уваги до державотворчих процесів доби Центральної Ради, гетьманату Скоропадського, Директорії не викликає сумнівів. Однак на сьогодні відчувається диспропорція щодо глибини і масштабу аналізу різних сюжетів новітньої історії України довоєнної доби. У цьому контексті звернення до феномену політичної устрою радянської України є важливим завданням.

СРСР був федерацією радянських республік лише декларативно. Насправді існувала й ефективно функціонувала жорстко централізована унітарна держава. Політична система радянської України у цей період досить суттєво відрізнялась від тієї, що існувала в УСРР у 1919-1922 рр. Саме ця обставина дезорієнтувала окремих діячів керівництва республіки, які на певному етапі розвитку комуністичної революції "зверху" не зрозуміли генеральних тенденцій еволюції компартійно-радянської влади та змісту централізаторських процесів у країні.

Українська радянська державність виникла у результаті конкретних подій, пов'язаних із боротьбою за владу на всьому постімперському просторі. Більшовицьке керівництво на чолі із Леніним змушене було після всіх невдач і поразок в Україні у 1917-1920 рр. піти на маскувальні заходи у сфері державотворення, з метою приборкання національно-визвольного руху українців, формування їх лояльного ставлення до компартійно-радянської' влади. Але факт існування української радянської державності зовсім не свідчив про те, що верхівка РСДРП(б) - РКП(б) - ВКП(б) будь-коли була згодна на самостійне існування України, навіть у формі автономії або республіки у складі радянської федерації. Домінуючим було бажання, починаючи з жовтня 1917 року, повністю контролювати та формувати владу в Україні, розпоряджатись її ресурсами та надрами, виробленим продуктом промисловості та сільського господарства, власністю, людським потенціалом, землею та територією. Керівництво більшовиків вважало здобутки Української революції у вигляді Центральної Ради та уНр контрреволюцією і все робило для того, щоб знищити українську державну самостійність військово-чекістськими засобами. Відомо, що наприкінці 1920 року радянська Росія розмістила в радянській Україні шість армій загальною чисельністю в 1,2 млн. осіб (1, 164).

Але досвід трьох військово-чекістських вторгнень в Україну у 1917-1920 рр. переконав Леніна та керівництво РКП(б) у тому, що одних лише засобів насилля, методів окупаційного адміністрування буде за- мало для того, щоб укорінити компартійно-радянську владу на українській землі. Розмах повстанського руху проти більшовиків у 1919-1920 рр. лише стимулював пошук більшовиками оптимальної моделі приборкання непокірних українців. Українська радянська державність виявилась такою моделлю. Погляд на неї ззовні здатний був ввести в оману навіть колишніх керманичів УНР і Центральної Ради: В.К. Винниченка, М.С. Грушевського, А.В. Ніковського та деяких інших, які мали надію у 1920-1922 рр. на українізацію УСРР і компартійно-радянської влади. Тільки повернення в радянську Україну розвіяло як порох ці ілюзії: стало зрозуміло, що комуністична олігархія у Москві ніколи не погодиться на державну самостійність України, навіть під червоним прапором (2; 3). Не реалізувались надії на українізацію змісту діяльності та форми існування УСРР колишніх боротьбистів, укапістів і представників інших лівих українських політичних партій, які масово у 1920-1925 рр. переходили до лав КП(б)У (4).

Політична система радянської України у 1920-х - 1930-х рр. і пізніше, тобто впродовж усього періоду існування компартійно-радянської влади, мала одну дуже важливу ознаку: реальний зміст політичної системи, її складові, механізм функціонування зовсім не відповідали продекларованим положенням республіканських Конституцій 1919, 1925, 1929 і 1937 рр. Головна невідповідність полягала у тому, що у перелічених конституціях радянської України не було навіть згадки про реального носія влади - більшовицьку партію та її керівні органи. Це створювало умови для анонімного функціонування владного тандему: КП(б)У - ради всіх рівнів, а точніше їх виконавчі органи. Такий стан речей був досить дивним: політична партія, яка перемогла у боротьбі за владу, сформувала режим однопартійної диктатури, продовжувала створювати враження, що вона діє як законспірована організація революціонерів. Хоча всі в Україні знали, що влада з 1920 року належить більшовикам. Ця особливість компартійно-радянської влади вже привернула увагу сучасних дослідників. Російський історик І.В. Павлова пише з цього приводу: "Коммунистическая власть вплоть до своего конца действовала в обстановке строжайшей секретности, проводя свою политику в тайне не только от народа, но и от собственной партии" (5, 57).

УСРР формально мала більшість ознак незалежної держави у 1919-1922 рр.: визначену територію, законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, місцеві