органи влади, правоохоронні органи, Конституцію, міжнародне визнання та представництва в іноземних державах, відповідну символіку (прапор, гімн, герб) (6). Але ця формальна незалежність, зафіксована у Конституції 1919 року, фактично ліквідовувалась за рахунок функціонування в Україні ієрархії партійних структур РКП(б) - КП(б)У, яка підпорядковувалась партійному центру в Москві, та підпорядкованості цілої низки ключових народних комісаріатів (міністерств) УСРР відповідним комісаріатам РСФРР.
Початок конструювання найвищих органів влади та управління УСРР було закладено у республіканській Конституції 1919 року. Не проводячи чіткого розмежування між найвищими органами державної влади та державного управління, Конституція 1919 р. проголошувала, що органами центральної Радянської влади в Україні є: а) Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів; б) Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад; в) Рада народних комісарів (ст.7). Відповідно до ст. 14 Конституції УСРР 1919 року завідування окремими галузями державного управління покладалося на особливі відділи ВУЦВК - народні Комісаріати (7, 154].
Відсутність чіткого розмежування компетенції та функцій між ВУЦВК та Раднаркомом УСРР створило у 1920-1930-х рр. ситуацію, коли законодавчу функцію виконували ці дві інституції, хоча головування діяльністю виконавчої ланки влади залишалось за Раднаркомом. Наркомати незабаром були підпорядковані Раднаркому, а ВУЦВК спеціалізувався на оформленні у законодавчому порядку компартійних та раднар- комівських рішень.
Всеукраїнський з'їзд рад згідно з Конституцією 1919 року повинен був збиратись двічі на рік (ст.8). Але практика компартійно-радянської влади дуже швидко зробила Всеукраїнський з'їзд рад формально- представницьким зібранням. Він скликався у 1921-1925 рр. один раз на рік для того, щоб затвердити вже відпрацьовані апаратами ЦК КП(б)У та ВУЦВК рішення. Пізніше періодичність скликання цих з'їздів не мала системи (7, 156-175).
Процес затвердження найважливіших рішень ВУЦВК та Раднаркомом УСРР-УРСР у 1920-1930 рр. включав обов'язкову процедуру їх погодження з ЦК КП(б)У, його політбюро, оргбюро та секретаріату. Тому не було зафіксовано принципових конфліктів та розбіжностей між ВУЦВК і Раднаркомом. Провідне місце в політичній системі СРСР та Української СРР належало Комуністичній партії. Завоювавши контроль у радах, більшовики почали діяти спочатку як урядова, а потім як державна партія. У період 19191922 рр. найбільш вагомими їх опонентами у радах усіх рівнів були члени партій боротьбистів, меншовики та бундівці (1, 89).
Важливо підкреслити, що Всеукраїнський з'їзд рад, ВУЦВК у радянській Україні, як і ЦВК СРСР у союзному центрі ніколи не були органами народовладдя або парламентами у сучасному цивілізаційному сенсі. Хоча комуністична пропаганда постійно вживала словосполучення "радянський парламент", говорячи про ЦВК СРСР. Ленін і керівництво РКП(б) - ВКП(б) презирливо ставились до європейського парламентаризму, вбачаючи у ньому політичну надбудову панування буржуазії у суспільстві. Окрім того, вони добре розуміли, що будь-які демократичні вибори в СРСР і УСРР-УРСР у 1920-1930 рр. були реальною загрозою для комуністичної влади. Змушене зберегти радянську обкладинку своєї влади керівництво РКП(б) - ВКП(б) у своєму колі добре розуміло реальний зміст політичної системи комуністичної держави. Л.Д. Троцький згадував, що "при обсуждении вопросов в Политбюро Ленин не раз поворачивался с дружелюбной иронией в сторону Калинина: Ну, а что скажет по этому поводу глава государства?" (8, 235).
Голова ЦВК СРСР М.І. Калінін був публічним політиком, як і голова ВУЦВК у 1919-1938 рр. Г.І. Петровський. Але конституційно вищі державні органи влади, які вони очолювали по суті своїй вищими не були. Політбюро, оргбюро та секретаріат ЦК партії як у Москві, так і в Харкові концентрували всю повноту влади.
Після утворення СРСР у грудні 1922 року процеси формування унітарної держави прискорились. Компартійно-радянський центр в Україні все більше перетворювався у провідника та виконавця директив і рішень політичної еліти СРСР на чолі зі Сталіним. Але формально українська радянська державність продовжувала існувати. Більше того, Конституція СРСР 1924 року затвердила норму, яка компенсувала втрату національними радянськими республіками статусу незалежних: вони отримали право вийти зі складу СРСР у будь - який час і набути знову незалежний статус. Ніхто із верхівки РКП(б) не заперечував проти усього, тому що така ситуація ніколи не виникне, так як це б означало кінець влади ієрархії компартійних структур. Навпаки, ця формальна норма збереглася у "сталінській" Конституції 1936 р. і "брежнєв- ській" Конституції 1977 р. й відповідно - у Конституціях всіх союзних республік. Спрацювала конституційна норма про вільний вихід республік із складу СРСР тільки у 1990 - 1991 рр., після того як була фактично зруйнована вкладна ієрархічна вертикаль КПРС. Рішення XIX партійної конференції фактично створити умови для розпаду унітарної держави.
Дискусія про реальні складові частини політичної системи радянських республік у період 1917 - 1922 рр. і пізніше не може вважатись закінченою. В Україні найбільш аргументованою є позиція С.В. Кульчицького. Головні висновки С.В. Кульчицького: ленінський лозунг про те, що саме ради всіх рівнів повинні стати органами державного управління у пролетарській державі - комуні у радянських республіках реалізований не був; від рад більшовицька диктатура залишила тільки оболонку, а реальна влада сконцентрувалась у тандемі: більшовицькі партійні комітети - виконавчі органи рад; партійні комітети у відповідності із адміністративно - територіальним поділом утворили ієрархію у вигляді піраміди, на вершині якої знаходився директивний центр - керівні органи РКП(б) - ВКП(б). Ця ієрархія партійних комітетів створила основу для підпорядкування радянських республік