керівництву СРСР; декларативна демократизація політичної системи згідно "сталінської" Конституції 1936 року була нейтралізована жорстокими репресіями 1937 - 1938 рр. (В УСРР органи державної безпеки у цей період заарештували 265669 осіб. Було розглянуто справи 198918 осіб. 62% від цієї кількості були розстріляні, 34,7% - відправлені у виправно- трудові табори ГУЛАКУ, 2,1% - ув'язнені у тюрмах, 0,5% - засуджені до заслання, 0,3% - звільнені (9, 190).
Дещо відмінно від С.В. Кульчицького розглядає політичну систему радянських республік у 1917-1922 рр. російський дослідник Є.Г. Гімпельсон. Він пише: "Главное звено политической организации общества - государство, которое в свою очередь состоит из функциональных властей: законодательной, исполнительной и судебной. Применительно к первым годам формируемой советской политической системы в ней выделяются следующие компоненты: государство, политическую основу составили советы и на их базе строившиеся административные и хозяйственные органы управления; большевистская партия, ставшая правящей и осуществлявшая государственные властные функции; профсоюзы и кооперация. Следует ли в эту систему включать комсомол? Вряд ли. Эта организация являлась подсобным механизмом большевистской партии, она действовала под её руководством и по её инструкции" (10, 3).
С.В. Кульчицького і Є.Г. Гімпельсона об'єднує переконаність у тому, що продекламована К. Марксом і В. Леніним диктатура пролетаріату виявилась ідеалістичною та утопічною тезою, яка не знайшла і не могла знайти своєї реальної реалізації. Однопартійну диктатуру від імені пролетаріату демагогічно здійснювала верхівка більшовицької партії, а у національних радянських республіках керівництво відповідних філій РКП(б) - ВКП(б). (В Україні це була РКП(б)).
Несамостійність рад, в умовах панування однопартійної диктатури, добре розуміли ті, хто безпосередньо конструював політичну систему РСФРР і УСРР - більшовицька верхівка. Про це є багато свідчень, але ми наведемо лише декілька прикладів. Перший приклад був пов'язаний зі змінами у статусі в межах партійної та радянської ієрархії відомого соціал-демократа та більшовика А.А. Іоффе, який у липні 1917 року був обраний до складу ЦК РСДРП(б) на V! з'їзді партії і тоді ж став одним із очільників ВЦВК. У 1919 році він входив до складу уряду УСРР. Але у тому ж 1919 році несподівано для самого А.А. Іоффе його вивели зі складу ЦК РКП(б) та ВЦВК (11, 422-424). Ображений Іоффе пише 15 грудня 1919 року до ЦК РКП(б) й особисто В.І. Леніну: "По написанной нашей Конституции все выборы в центральные советские и партийные учреждения производятся по спискам, фактически составляемым ЦК РКП" (12, 111).
Наприкінці громадянської війни практика попереднього розгляду найважливіших політичних, військових, економічних і соціальних питань у вищих партійних інстанціях, а саме у політбюро та оргбюро ЦК РКП(б), була вже звичайною. Це не тільки посилювало роль політбюро та оргбюро у системі органів влади радянської Росії, але й зменшувало кількість більшовицьких діячів, які мали реальний доступ до важелів влади. Поява у 1919 році у системі компартійно-радянських органів влади політбюро та оргбюро ЦК РКП(б) змінило реальний зміст політичної системи РСФРР. Політбюро та оргбюро досить швидко опинились на найвищій точці владної піраміди, крок за кроком збільшуючи кількість владних повноважень. Секретаріат ЦК РКП(б) до 1922-1923 рр. залишався технічною, а точніше сказати технологічною партійною структурою, яка опікувалась великим колом питань, але не мала реального впливу на процес здійснення владних повноважень, формування засад внутрішньої та зовнішньої політики. Але саме можливості сек- ретаріату ЦК РКП(б) дали змогу його керівнику И.В. Сталіну виграти боротьбу за владу в СРСР у 1920-х рр. (13, 66-96).
Політбюро, оргбюро та секретаріат ЦК РКП(б) формували середовище політичної еліти спочатку РСФРР, а потім і СРСР. Комуністична влада, яка декларувала свій глибоко класовий, пролетарський зміст, дуже швидко еволюціонувала до становища закритої касти, нової "червоної" олігархії, яка культивувала вождізм, як один із головних постулатів ідеологічного забезпечення свого панування. Обмежене коло керівників на чолі з В.І. Леніним дуже швидко відокремились не тільки від того класу, заради якого нібито була здійснена революція, але й від партії, яка привела їх до влади. Партійні з'їзди, конференції, пленуми ЦК все більше перетворювались у заходи, які повинні були "освятити", легітимізувати ті рішення, які попередньо відпрацьовувала вузька група більшовицьких керманичів. І якщо у 1920-х рр. на з'їздах РКП(б), партійних конференціях, пленумах ЦК ще мали місце прояви внутрішньопартійної демократії, то у 1930-х рр. вищі та місцеві партійні форуми все більше перетворювались у ритуальні заходи. Аналогічною була і роль рад усіх рівнів. Існувала реальна розбіжність між продекларованою у Конституції політичною системою РСФРР, а після 1922 року і СРСР, і діючими інституціями влади, які здійснювали державне управління не маючи легального статусу, законодавчих повноважень і будь-якого обсягу відповідальності перед суспільством. Така політична система мала можливість з'явитись і еволюціонувати тільки в умовах всебічного зміцнення однопартійної диктатури (14).
Політична система УСРР у 1919-1922 рр., і пізніше, не була винаходом Х.Г. Раковського і ЦК КП(б)У. Вона формувалась і розвивалась як віддзеркалення політичної системи РСФРР. Тому розбіжність між "фасадною" політичною системою продекларованою у Конституції 1919 року та реально функціонуючою політичною системою УСРР була вражаючою. Як і в радянській Росії, так і в радянській Україні з 1919 року відбувались два одночасних процеси: посилення ролі політбюро й оргбюро ЦК КП(б)У в партійно- державному управлінні