концентрація реальної влади у республіці у вузького кола більшовицьких керманичів (Х.Г. Раковський, Г.І. Петровський, Д.З. Мануїльський, М.О. Скрипник, Д.З. Лебідь, М.В. Фрунзе, В.П. Затонський, С.В. Косіор, В.Я. Чубар, Ф.Я. Кон, Ф.Я. Угаров, Е.Й. Квірінг). Це вузьке коло більшовицьких діячів України можна без перебільшення вважати номенклатурною елітою УСРР першої половини 1920-х рр. (15, 375).
Більшість механізмів затвердження найважливіших політичних, економічних і політичних рішень теж була "експортована" з РСФРР, разом із значною частиною складу ЦК КП(б)У та Раднаркому УСРР. Наприклад, практика попереднього розгляду проблемних або важливих питань у вищих партійних інстанціях КП(б)У (політбюро, оргбюро та секретаріат ЦК) і подальша легітимізація партійних рішень через затвердження їх відповідними рішеннями Раднаркому УСРР та ВУЦВК, розглядалась політичною елітою республіки практично як аксіома. Голова Раднаркому УСРР Х.Г. Раковський та голова ВУЦВК Г.І. Петровський не заперечували у 1919-1922 рр. проти цієї практики та підтримували її певним чином ще й тому, що їхній особистий вплив і вага у політбюро та оргбюро ЦК КП(б)У у цей час значно переважали вплив і можливості перших секретарів та секретарів ЦК КП(б)У Г.Л. П'ятакова, С.В. Косіора, В.М. Молотова, Ф.Я. Кона, Д.З. Мануїльського. Х.Г. Раковський досить відверто вважав, що попередній розгляді питань державної ваги та компетенції органів державного управління у партійних інстанціях є проявом внутріпартійної демократії. Він досить пізно зрозумів, що формування вертикальної ієрархії партійних комітетів від ЦК РКП(б) у Москві до районної та виробничої ланки порушує рівновагу, яка мала місце у тандемі "партійні комітети з виконкоми рад" на користь партійних структур. Це дало змогу Е.Й. Квірінгу, першому секретарю ЦК КП(б)У, спираючись на сталінсько-зінов'євський вплив у політбюро та ЦК КП(б)У, у 1923 році позбавити Х.Г. Раковського можливості подальшого перебування в Україні на посаді голови Раднаркому. Ця посада у 1923 році вже перестала мати те вирішальне значення у партійно-радянській ієрархії, яке вона мала у часи активної діяльності Леніна, тобто у 1917-1922 рр. (16, 116-125).
Механізм попереднього обговорення у політбюро та оргбюро ЦК КП(б)У, партійними республіканськими з'їздами та пленумами ЦК усіх найважливіших політичних і соціально-економічних рішень зробив ради всіх рівнів підконтрольними партії. Тут треба підкреслити, що у цей період, особливо у 1920-х рр., республіканські партійні та радянські органи мали досить великий обсяг владних повноважень у різних сферах державного управління. Тому відповідальність за власні політичні та соціально-економічні рішення, в умовах однопартійної диктатури в СРСР, жорстка політична та відомча підпорядкованість московському владному центру, змушували номенклатурну еліту УСРР постійно обмежувати коло людей, які брали участь у затвердженні та формулюванні найбільш важливих рішень. Політична система УСРР у результаті цих процесів ставала все менш прозорою, відбувалась девальвація рад усіх рівнів, як потенційних носіїв народовладдя, та бюрократизація всієї партійно-радянської вертикалі. Саме цього бажали Сталін і сталінці, які з недовірою ставились не тільки до України та українців, але й до керівного складу КПУ(б)У. Ця недовіра була однією із головних причин розправи з компартійно-радянським керівництвом України під час масових репресій 1937-1938 рр. Репресії наприкінці 1930-х рр. не тільки закінчили процес інтеграції України в СРСР, але й створили умови для формування глибоко уніфікованого, згідно зі сталінськими канонами, керівництва УСРР на чолі з М.С. Хрущовим (15, 377).
Важливу роль у політичній системі СРСР і УСРР-УРСР відігравали державні органи насилля, примусу та охорони існуючої комуністичної влади. Тут ми, у першу чергу, маємо на увазі органи держбезпеки, армію, суди, прокуратури та міліцію. Хоча апарат насилля над суспільством з боку комуністичної влади був значно ширшим і глибшим. Він спирався на діюче законодавство, паспортну систему, партійні та адміністративні контролюючі органи, місця позбавлення волі. Комуністична система з самого свого початку не існувала без насилля над значною частиною суспільства. Тому більшовицька влада постійно створювала й удосконалювала інституції, які здійснювали у державі насилля та примус, як вагому складову всієї політики.
Ієрархічно інституції примусу та насилля підпорядковувались компартійно-радянському владному тандемові. Але їх залежність від різних рівнів компартійно-радянської' влади у 1920-х - 1930-х рр. була різною. З другої половини 1920-х років позиції керівників ОДПУ-НКВС серед номенклатурної еліти України тільки посилювались. 29 листопада 1927 року Пленумом ЦК КП(б)У голова республіканської держбезпеки вперше був обраний кандидатом у члени політбюро ЦК КП(б)У. Це був В.А. Балицький (15, 378). 15 червня 1930 р. він же став членом політбюро ЦК КП(б)У (17, 144). Після усунення В.А. Балицького з України у травні 1937 р. і подальшого його знищення, наступний нарком НКВС УРСР І.М. Леплевський не був представлений у політбюро ЦК КП(б)У, тим більше, що саме він у другій половині 1937 р. брав найактивнішу участь в організації знищення номенклатурної еліти радянської України, включаючи всіх членів політбюро, оргбюро та секретаріату ЦК КП(б)У, окрім Г.І. Петровського (15, 381). Наступний нарком НКВС О.І. Успенський пленумом ЦК КП(б)У 18 червня 1938 року був обраний членом політбюро (18, 24).
З часів громадянської війни Червона армія завжди була могутнім знаряддям приборкання бунтівної України в арсеналі керівництва більшовицької партії. У 1920-1924 рр. М.В. Фрунзе авторитетно представляв військо у номенклатурній еліті УСРР (15, 380). І після його від'їзду з України командуючі Київським і Харківським військовими округами