1934 р. вперше репресували П. Дацка, що працював заступником голови Всеукраїнського союзу баптистів та перебував на посаді члена правління Всесоюзного союзу баптистів [6, с.165]. Вдруге П. Дацка заарештували у 1938 р. як «учасника нелегальної антирадянської організації сектантів «Союз возрождения России», що інспірувалась німецькою розвідкою. Організація готувала контрреволюційні кадри для боротьби з радянською владою». У 1939 р. на закритому засіданні судом вищої колегії Верховного Суду СРСР його визнали винним, засудивши до розстрілу [14, арк.].

Одночасно під репресії мали потрапити активні діячі та лідери місцевих громад. Тільки таким міг бути розвиток подій після проголошення спеціальним рішенням Й. Сталіна у 1932 р. «безбожної п'ятирічки». Згідно з цим рішенням, до 1937 р. у СРСР мали бути ліквідовані всі конфесії і різні зовнішні прояви релігійності [15, с.23]. Але мета не була і не могла бути досягнута. Результати перепису 1937 р.

продемонстрували, що в СРСР не вдалося рішуче обмежити вплив релігії. Близько 57% населення у віці старше 16 років позиціонували себе прихильниками однієї з діючих конфесій. Не меншу тривогу викликало і те, що 40% молоді назвали себе віруючими [16, с.343].

Відповідно, наступним кроком влади стала поява оперативного наказу НКВС СРСР № 00447 від 30 липня 1937 р., де виділялися групи населення, на які безпосередньо було зорієнтовано каральні дії: 1) репресовані у минулому колишні куркулі, 2) колишні церковники й сектанти [4, с.22].

Як зазначає В. Пащенко, сталінсько-більшовицька ідеологія відмовляла існуванню у соціалістичному суспільстві будь-яких проявів релігійності. Було порушено тисячі кримінальних справ стосовно людей, причетних до релігійного життя [15, с.24].

Для швидкого судочинства у період найбільш масових репресій (1937-1938 рр.) були створені такі позасудові органи, як «трійки», «двійки». Особливі наради розглядали справи колишніх та вигаданих троцькістів, інших контрреволюціонерів, судили членів сімей «зрадників Батьківщини», соціально- небезпечних елементів і т.п. На одного підсудного відводилось 10-20 хвилин, і нікого не цікавило: зізнається в суді звинувачений чи ні, підтвердить свої попередні показання або від них відмовиться. Суд був заручником попереднього слідства. Зізнання, які здобували слідчі органи, отримувались в результаті жорстокого фізичного і морального терору [3, с.93].

У другій половині 1930-х рр. розгорнулась компанія з «викриття та ліквідації церковно-сектантського підпілля. Справи щодо церковників та сектантів направлялись, як правило, на розгляд особливої наради НКВС СРСР. Таким чином, на 1939 р. склалась певна практика фабрикації справ на «сектантів, служителів культу всіх віросповідань» [17, с.229].

Репресивна політика проти віруючих та служителів культу носила уніфікований характер, тобто торкалась представників всіх конфесій південноукраїнського регіону.

У своїй монографії М. Шитюк наводить численні приклади справ про «викриття контрреволюційних організацій релігійників» різних конфесій на території південноукраїнського регіону.

Наприклад, «у 1933 р. органами ДПУ була «викрита» контрреволюційна - повстанська організація духовенства, куди входили священики тихонівського напрямку, а також «куркульські елементи». Всіх їх звинуватили у ворожій діяльності до радянської влади. Усіх тогочасна система засудила від 3 до 10 років ВТТ.

З 1927 по 1933 рр. у Миколаєві і Одесі діяла підпільна контрреволюційно-диверсійна церковна організація. Миколаївське відділення очолював пастор римо-католицького костьолу Зисько, одеське - Шуберт. Учасники організації віруючих займались збором шпигунських даних на оборонних заводах Миколаєва і проводили шпигунську діяльність на користь Німеччини. В 1934 р. організацію ліквідували, засудивши її учасників до тривалих строків заслання» [3, с.237].

Яскравим прикладом фабрикації викриття контрреволюційної організації стала справа проти Бердянської громади євангельських християн-баптистів на Запоріжжі [див. 18].

Паралельно з розкриттям «контрреволюційних груп» працівники НКВС продовжували заарештовувати очільників та активних діячів громад євангельських християн-баптистів. Природно, що першими під криваву розправу підпадали саме лідери. Завданням чекістів було нейтралізувати тих, хто об'єднував, надихав, організовував і вів за собою віруючих. Тих, хто потенційно міг протистояти владі та створити моральну і політичну опозицію, не тільки серед своїх єдиновірців, але й в суспільстві в цілому. Цей процес вважаємо типовим для всіх областей радянської України.

Як зазначає В. Домашовець, «...у 1930-х рр. проповідників, місіонерів, пасторів і велику кількість церковного активу арештували, засудили та вислали на каторги. Від половини 1930-х до 1944 р. заарештовано і засуджено приблизно 25000 проповідників і 22000 з них загинуло безслідно» [8, с.55].

Вважаємо, що керівники міських громад євангельських християн-баптистів раніше зазнавали репресій, ніж сільські. Така точка зору пов'язана, передусім, з розумінням пріоритету арешту проповідників та пресвітерів, зареєстрованих, функціонуючих «поряд» громад. Крім того, слід мати на увазі і співвідношення міських та сільських громад. Так, на Миколаївщині на 1929 р. діяла лише 1 міська громада, що складалась зі 103 віруючих, при цьому по округу функціонувало 7 громад, що нараховували 923 члени [19, арк.69]. Подібна ситуація була характерною для всього південноукраїнського регіону.

Типовими звинуваченнями, що висувались репресованим баптистам, були: антирадянська пропаганда, контрреволюційна агітація та пропаганда, контрреволюційна повстанська агітація та пропаганда, агітація спрямована на зрив заходів, що проводять партія та уряд, висловлювання терористичних намірів [14; 20-29; 9].

Антирадянська пропаганда, на думку слідчих, велась заарештованими передусім проти колгоспів. Наведемо кілька прикладів.

Так, у справі проти Г. Бубенця зазначалось, що звинувачений закликав «покинути колгоспи, які є породженням антихриста, та займатись індивідуальним господарством, бо скоро прийде загибель колгоспам та радянській владі» [20, арк.18]. За версією слідства. Я.