Постає питання, чому ж влада не зупинилась на результатах правового тиску на громади? Адже ми з'ясували у попередніх розділах, що діяльність баптистів як на всеукраїнському рівні, так і на місцевому була фактично заблокована. Наприкінці 1920-х рр. було налагоджено пропагандистську антирелігійну роботу, яка мала сприяти поступовому відходу населення від баптистів.

Вважаємо, що відповідь на це питання дає чітке розуміння специфіки часу.

Як зазначає Я. Грицак, з кінця 1920-х років, після розгрому «ухилів» і «опозицій» та остаточного укріплення Сталіна при владі, окреслилася різка зміна у внутрішній політиці партії, яка по суті означала повернення до методів «воєнного комунізму» та масового революційного терору. Уособленням нового курсу стало прийняття у травні 1929 р. першого п'ятирічного плану, виконання якого мало б повністю трансформувати радянське суспільство. Контролювати суспільство, долати його опір та направляти ресурси великої країни на здійснення амбітних задумів можна було лише за допомогою терору. Для цього потрібен був образ внутрішнього ворога - сильного, хитрого, всюдисущого [31, с.175].

Слід зауважити, що під репресивні заходи потрапляли як правило лідери та активні діячі громад, очевидно багато залежало від особистості та впливу громади. У джерелах зустрічаємо докази того, що і в 1930-х рр. на місцевому рівні громади і групи вільно збирались для проведення служінь, хрещень і т. д. Наприклад, очевидець тих подій Н. Біла, член Мар'ївської баптистської громади, засвідчує, що гонінь та утисків як в 1920-х, так і в 1930-х рр. не було [32]. Вважаємо, що однією з причин цього могла бути малочисельність громади - близько 30 осіб.

Підрахувати кількість репресованих баптистів, наразі не виявляється можливим. Адже для подібного підрахунку потрібно фактично підняти кожну справу репресованого у 1930-х рр. баптиста.

В одній зі своїх статей О. Бажан зазначає, що, за даними баптистів, лише в 20-30-х рр. у в'язниці і в табори було відправлено більше 25 тис. єдиновірців [33, с.221].

Отже, знову повторюється цифра - 25000 репресованих. Нагадаємо, що це дані, які подають самі баптисти, тож якщо врахувати, що голова Всеукраїнського об'єднання А. Костюков у 1926 р. заявляв про майже мільйонне братство [34, арк.39], то відповідно відсоток репресованих складе 2,5%.

На південноукраїнський регіон припадала приблизно третина від усієї кількості віруючих. Отже, якщо припустити рівномірну інтенсивність репресій по Україні, то загальна кількість репресованих баптистів складе - 8250 осіб.

Після арешту пресвітера або проповідника громада знімалась з реєстрації і фактично припиняла легальну діяльність. Так, після арештів пресвітерів перестала існувати баптистська громада с. Гришине Токмацького району Запорізької області [29, арк.33, 38].

Рядові віруючі після арештів своїх лідерів боялись обирати нових пресвітерів та проповідників. Виконуючий обов'язки голови баптистської громади с. Арепівка Новоукраїнського району Зінов'євського округу, Г. Частокол у пояснювальний записці до районного адміністративного відділу зазначав, що відмовляється виконувати свої обов'язки, оскільки члени правління вислані, а громада відмовляється обирати нових. Наприкінці Г. Частокол робить висновок, що «наша громада ніколи вже існувати не буде» [35, арк.4-5].

На 1937 р. офіційно не працювала жодна баптистська церква Одеси. Були заарештовані відомі одеські проповідники Щукін, Моргунов та інші [3, с.240; 36, с.495].

З метою психологічного тиску на віруючих арешти проповідників проводились привселюдно, на молитовних зборах. Про такий випадок зібрав свідчення запорізькій дослідник С. Сизоненко. У травні 1939 р. під час ранкового недільного служіння у «Південній» церкві м. Запоріжжя, кілька людей у штатському увійшли до молитовного будинку та серед проповіді наказали проповіднику М. Стрельцу йти з ними. За спробу їм перешкодити, ще заарештували іншого члена громади - І. Пустового. У ту ж добу були заарештовані віруючі Б. Тесленко, Н. Дробний, Д. Зозуля, Шекула, Красавин, Чуприна, Таран, Гальченко, Гилевич та ін.

Проте, арешти проповідників і пресвітерів не означали повного нищення громад. Для збереження віри баптисти використали історичний досвід виживання в умовах гонінь з боку царської влади, тобто, за висловом С. Савінського, «піти у катакомби». Це означало змиритися з відсутністю постійного місця для зборів, збиратися по домівках віруючих, постійно змінюючи адреси зібрань [6, с.139]. Отже, віруючі були змушені збиратися на молитовні збори по домівках єдиновірців нелегально та обмежувати свою діяльність виключно спільними молитвами.

Так вчинили віруючі Південної церкви Запоріжжя після 1939 р. [37, с.12]. Проводили нелегальні збори по квартирах, після арешту у 1938 р. пресвітера та члена Запорізького обласного об'єднання А. Драного, віруючі Жеребецької громади [21, арк.13]. Продовжували збиратись нелегально невеликими групами у 1937 р. баптисти Одещини [37, с.495].

Налякані та позбавлені духовної підтримки віруючі частково відходили від громад. Наслідком ставало зменшення чисельності баптистських осередків. Як зазначає дослідник історії баптизму Сизоненко, у Бердянському районі на 1940 р. нараховувалось лише близько 45 баптистів. Центральна Бердянська громада тільки у 1968 р. досягла кількості у 189 членів - рівня 1920-х рр. [38].

Очевидно, той факт, що євангельські християни-баптисти не чинили опору свавіллю влади, має принаймні два пояснення. По-перше, така позиція обумовлена віровченням, крізь призму якого гоніння на свою церкву євангельські християни-баптисти сприймали як випробовування власної віри.

По-друге, не варто було чекати підтримки і з боку суспільства. Українство 1930-х рр., поступово сковував страх породжений масовими кампаніями викриття «ворогів народу», розпочатими «шахтинською справою» (1928 р.), справою «Спілки визволення України» (1930 р.), чистками серед