УДК 94(477)"1920":281.96

О. М. Ігнатуша

ОРГАНІЗАЦІЯ МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (20-ТІ РР. ХХ СТ.)

Автор проаналізував повітовий, волосний, окружний та районний рівні організації Української автокефальної

православної церкви (УАПЦ) у 20-х рр. ХХ ст. Зміни устрою УАПЦ розглянуто у контексті суспільних змін

та практики церковного будівництва.

Ключові слова: УАПЦ, канони, об'єднання, собор, традиція, демократизм, централізм, еволюція.

Адміністративний устрій Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) частіше привертав увагу науковців (О. Балягузова [1], І. Біланич [2], А. Зінченко [3, с.145-164; 4, с.197-278], О. Ігнатуша [5], Л. Пилявець [6], І. Преловська [7]) порівняно з устроєм інших церков (Г. Білан [8], С. Жилюк [9], О. Ігнатуша [І0; 11; 12], А. Киридон [13]) з огляду на її канонічне новаторство. Хоча спеціально його майже не досліджували. Особливо не вивченою лишається трансформація цього устрою на середній ланці - повітовому, волосному, окружному та районному рівнях - організаційної структури, яка зв'язували парафіяльну ланку церковного життя з вищими органами влади УАПЦ. Наявні публікації характеризують, переважно, початкову модель устрою, встановлену 1921 р., тоді як її подальше коригування, залежне від суспільних впливів, не обумовлюється. З'ясування цього питання дасть можливість глибше пізнати характер еволюції церковних систем та сутність суспільних змін, складовою часткою яких був релігійний фактор.

При наявності опублікованих та архівних джерел, якими є канони УАПЦ (1921 р.) [14; 15; 26], Статут УАПЦ (1926 р.) [17; 18, арк.3], проекти реформування церковних Соборів [19] і Рад [20] (1927 р.) та матеріали ІІ Всеукраїнського Собору УАПЦ [21], на якому розглядалися вищезгадані проекти, маємо цілком задовільні вихідні данні для проведення такого дослідження.

Вивчення згаданого сюжету забезпечене не тільки новими публікаціями джерел, відкриттям доступу до роботи з архівними документами, а й методологічним прогресом пострадянської історіографії.

Канони УАПЦ 1921 р. декларували можливість об'єднання кількох парафій, що знаходилися у територіальній близькості (у межах існуючих державно-адміністративних одиниць) заради "найдоцільнішого та найкращого задоволення таких релігійних потреб, які вимагають спільної праці декількох парафій". Передбачалося створення об'єднань у межах волості, міста, повіту та декількох повітів. Еклезіологія УАПЦ запропонувала оригінальні назви цих об'єднань - "волосна церква", "загальноміська церква". Об'єднання парафій у межах повіту та кількох повітів мали традиційну назву - "єпархія".

Канони УАПЦ підкреслювали автономність парафіяльних церков та їх об'єднань. Разом із тим, від них вимагалося виконувати розпорядження й допомагати у праці тим органам керівництва УАПЦ, з якими вони організаційно з'єднані.

У відповідності з канонами УАПЦ 1921 р., на місцевому рівні церковну адміністрацію репрезентували повітові, волосні та парафіяльні церковні зібрання і відповідні їм церковні ради. Сфера повноважень цих ланок була розділена аналогічно центральній владі. Водночас, усі ці ланки взаємозалежали по вертикалі. Вищим церковним органом, який втілював законодавчу, адміністративну, судову і наглядову владу, визначався Всеукраїнський Православний Церковний Собор. Вищим керівним органом УАПЦ у міжсоборний період була Всеукраїнська Православна Церковна Рада (ВПЦР), яка здійснювала управління через Великі і Малі збори ВПЦР.

Духовними керівниками і організаторами церковного життя на місцевому - єпархіальному (повітовому) - рівні визначалися повітові єпископи. Згідно з канонами, повітові єпископи, вважалися першими порадниками й почесними головами повітових церковних рад, але не їх керівниками. Парафії свого повіту вони відвідували як представники повітової церковної ради [16, с.391], що свідчило про обмеження усталених у православній церкві адміністративних повноважень єпископів та їхньої особистої ініціативи.

Керівним органом парафій, об'єднаних у масштабах повіту, канони визначали повітові церковні зібрання. Називався їхній склад: повітовий єпископ та по п'ять делегатів, обраних кожним волосним церковним об'єднанням, з них по два від причету і три від мирян. На волосному рівні побудова була схожою: волосні зібрання з настоятелів храмів парафій волості, або їх заступників та п'яти представників від кожної парафії.

Повітові церковні зібрання належало скликати не рідше двох разів на рік, а волосні - чотирьох. Проте практика показала значні розбіжності у дотриманні припису, що мало в основі низку причин: відсутність традиції, досвідчених працівників, складні правові умови, тяжкий економічний стан, складність стосунків між повітовим єпископом і повітовою церковною радою тощо.

Щорічно повітові та волосні церковні зібрання на третину мали поновлювати склад церковних рад, як, врешті, поновлювався й склад ВпЦр (по черзі обрання. Прим. до п. 41, 58, 68) [19, с.389,391-392]. Хоча згаданої вимоги канонів у багатьох випадках не дотримувалися. Не випадково, на ІІ Соборі УАПЦ архієпископ Костянтин Малюшкевич, завертаючи увагу на принцип поновлення складу рад зазначав, що він не є обов'язковим [22, арк.24зв.]. Церква проявила у цьому відношенні потужний консерватизм, показавши бажання спиратися на ініціативне ядро членів, а не на нових учасників, заради формального свідчення "соборноправності".

Церковні зібрання обирали церковно-ревізійні комісії (повітову та волосну), мали право створювати церковно-освітні й господарчі та інші комісії (п. 60, 72). Вони ж формували склад повітового церковного суду.

Таким чином, повітові та волосні зібрання здійснювали загальне керування життям УАПЦ на відповідній території, надаючи йому цілісності й організованості, набуваючи періодичності й практичного досвіду.

Повітові та волосні церковні зібрання формували склад відповідних - повітових та волосних - церковних рад. Порядок їхнього формування почав випрацьовуватися ще з 1920 р. - коли автокефальний рух організаційно вийшов за межі Києва і став набувати загальноукраїнських форм. Склад і роль