повітових і волосних рад у загальних рисах визначив Перший Собор Київщини (травень І920 р.). "6) Для загального догляду і допомоги окремим парафіям в справі переведення в життя українізації церковних відправ обираються з представників парафій і Всеукраїнської ПЦРади по волостях волосні церковні ради, в складі 5 осіб, і повітова церковна рада, в складі 7 осіб" [16, с.478]. Тож, роль церковних рад спочатку бачилася більшою мірою консультативною. Разом із тим, їхній склад мав забезпечувати не тільки самовираз ініціативи церковних низів, а й вплив адміністративної вертикалі на поточні події в регіонах. Волосним радам і ВПЦР надавалося право санкціонувати рішення про переміщення членів причетів. Таким чином, ініціатива парафіяльних зібрань поставала під контроль адміністративної ланки волосного рівня. Центральний орган - ВПЦР - делегував до місцевої адміністрації своїх представників.
Церковні ради, в яких переважали миряни, перебрали на себе широкі адміністративні повноваження. Зокрема, вони отримали право вирішення питання служби духовних осіб, що було відступом від існуючих традицій і канонічних правил. Як відомо, в адміністративній практиці Російської православної церкви це право зберігали за собою вищі духовні особи. Саме проти цього "церковного самодержавства" і виступала УАПЦ, вбачаючи у адміністративній монополії духовенства, а особливо - єпископату, загрозу зближення церкви з народом. Проте, демократизуючи місцевий церковний устрій, реформатори УАПЦ закладали ґрунт невдоволення своїми діями серед більш консервативних священиків і мирян, тих, хто понад усе тримався існуючої церковної традиції.
До складу повітових і волосних рад входили: голова, його заступник і писар (п. 62, 75). Розподіл обов'язків між членами покладався на саму раду.
Важливо звернути увагу на взаємозалежність структурно різнотипних місцевих церковно- адміністративних структур. У канонах йшлося про санкціонування вищим виконавчим органом - ВПЦР - результатів виборів повітової церковної ради, а повітовою радою - санкціонування виборів волосної церковної ради, здійснених на волосному церковному зібранні (п. 63, 73). Зазначені положення про верховенство права церковних рад над правом церковних зібрань нижчого рівня свідчило про централістичні прояви системи управління, відкривало шлях сваволі верхів, або тим негативним тенденціям, які митрополит Василь Липківський згодом називав "радоправієм".
При повітовій церковній раді діяв повітовий церковний суд. Він складався з голови - повітового єпископа та чотирьох членів, обраних повітовим церковним зібранням, з них - лише двох у священному сані. Суд обирався терміном на рік. Ця інстанція також була чітко взаємопов'язана з вищою ланкою. Вироки повітового церковного суду могли бути оскаржені тільки перед Вищим церковним Судом. Повітовий суд не мав права розглядати й вирішувати справи на повітового єпископа, які знаходилися у компетенції вищого суду.
Таким чином, повітовий церковний суд, як нижча судова інстанція УАПЦ, не відзначався традиційністю складу у порівнянні з нижчою судовою ланкою, що діяла у Російській православній церкві, з якої вийшла УАПЦ і традиції якої намагалася розірвати. Разом із тим повітовий церковний суд УАПЦ не відзначався і організаційною незалежністю. Часте поновлення персонального складу і залежність суддів від роботи повітової ради робили цю гілку влади недостатньо професійною та ефективною.
На волосному й парафіяльному рівнях подібної інстанції не існувало. У цьому відношенні УАПЦ зберігала традиційну для рПц дистанцію. її місцева судова влада була віддаленою від буденного життя, набуваючи авторитету вищості і, водночас, наражаючись на нарікання віруючих і кліриків, як звична бюрократична установа. Оскільки ж самі конфлікти в середовищі громад справа не менш звична й неминуча, у розділі канонів про волосні церковні об'єднання, зазначалось, що предметом піклування цих об'єднань, є, серед іншого, застосування "заходів до полагодження непорозумінь в церковному житті межи членами причетів та парафіянами" (п. 26). Тож, волосні церковні зібрання і церковні ради мусили розв'язувати суперечності позасудовим шляхом або звертатися до повітового церковного суду.
Члени церковних рад усіх рівнів, відповідно до ухвал церковних зібрань, що їх створювали, могли отримувати плату за працю. Але плата здійснювалася не скрізь і нерівномірно. Навіть для ВПЦР та працівників її Президії вона стала болючою проблемою: сплачувалася в мізерних розмірах і нерегулярно. Що ж до оплати праці членам повітових, волосних та парафіяльних рад, справа іноді не доходила зовсім. Причинами цього були як тяжке економічне становище українського селянства, від якого здебільшого залежав клір, так і ідеологія національної церкви, як церкви найбідніших верств населення. Про це свідчать численні анкети духовних осіб, автори яких вказували характер і розмір свого утримання.
Таким чином, повітова й волосна ланка управління УАПЦ склала основу зв'язку центру з периферією у відповідності з уявленнями її лідерів про соціальну справедливість, демократизм і збереження традицій. Вона містила ще недостатньо апробовані положення про особливу роль світського елементу в керівництві церквою. Водночас, в системі проступали риси централізму завдяки слабкості демократичних традицій у суспільстві та несприятливій для розвитку церкви державно-політичній ситуації.
З реформою державного адміністративно-територіального поділу УсРр 1923-1925 рр. (ліквідацією губерній, повітів, волостей) і переходом на трьохступеневу систему управління (центр-округ-район) УАПЦ також провела зміни в зовнішніх формах організації місцевих територіальних об'єднань. її Статут 1926 р., визначав, що: "Органами керівництва місцевого значіння є відповідні Церковні Собори: Округові, Районові, Парахвіяльні; в міжсоборну добу постійними місцевими керівничими органами є відповідні Ради: Округові, Районові, Парахвіяльні" [17, с.3]. Звернемо увагу на зміну назви "зібрання" терміном "собор",