Статут не визначав періодичності скликання окружних ("округових" - за орфографією 20-х рр. ХХ ст. - О.І.) соборів (п. 35), тоді як районний ("районовий" - за орфографією 20-х рр. ХХ ст. - О.І.) собор передбачалося скликати двічі на рік (п. 50). У цьому вбачаємо, швидше, неопрацьованість Статуту, аніж свідому лінію. Як показувала практика, встановлена Статутом періодичність роботи районних соборів виявилась перебільшеною.

Членами окружного церковного собору були: 1) всі єпископи округу, 2) члени окружної церковної ради (ОЦР), 3) два представники ВПЦР, 4) по три представники від парафій і по одному від кожної районної церковної ради (РЦР) (п. 36) [17, с.10]. Прагнення лідерів УАПЦ забезпечити суттєве переважання мирян над духовенством на соборах не завжди справджувалося. У роботі Коростенського окружного собору УАПЦ, що відбувся 15 жовтня 1926 р. взяли участь 23 делегати з вирішальним і 50 з дорадчим голосом. Причому, майже половина з двадцяти трьох були духовними особами, а саме: 1 архієрей та 10 священиків [23, арк.138,140зв.]. Ця ситуація наближалася до граничної в розумінні прихильників народоправства. На окружний церковний з'їзд Прилуччини 26-27 червня 1927 р. прибули 1 єпископ, 14 священиків, 1 диякон і 15 мирян [24, арк.384], тобто більшість духовних. У проекті "Наказу" церковним соборам митрополит Василь Липківський висував серйозну заувагу щодо правомочності собору, зокрема, крайового, "коли склад членів що прибули різко відходить від принципів УАПЦ, напр., коли духівництва на Соборі більше ніж мирян" [19, с.33]. Він вважав, що такий собор не може вважатись за канонічний. Проте, наскільки відомо, рішення згаданих вище соборів не було опротестовано. їх склад, хоча невимушено й порушував норми УАПЦ, а, скоріше, віддзеркалював неможливість їх дотримання за несприятливих умов суспільно-політичного життя, все ж був фактом руйнації ідеалістичної ідеї соборноправності, яку маніфестувала УАПЦ.

Представництво на районні зібрання (собори) у більшій мірі вдавалося збалансовувати у відповідності з канонічними нормами. Районні з'їзди проходили ближче до місця проживання делегатів. Вони були менш тривалими, а делегатів - селян чи інших працюючих менше обтяжували обставини участі в них. Норми представництва мирян були значно вищі ніж духовенства. (На окружних зібраннях навіть духовенство нерідко покидало зібрання до завершення, мотивуючи господарськими проблемами (напр., відсутністю сіна в господарстві, як це було на окружному з'їзді духовенства і мирян Ніжинщини 22-23 квітня 1925 р. [25, арк.99,102]).

До складу районного собору входили: 1) місцевий єпископ, 2) два представники від ОЦР, 3) районний благовісник і члени РЦР, 4) по п'ять представників від парафій: два від причету і три від мирян, 5) представник ВПЦР при умові, якщо вона зважала на потребу його присутності (п. 51). Таким чином, ВПЦР прагнула контролювати й впливати на хід окружних і районних соборів. Якщо ранні канони 1921 р. наголошували на делегуванні місцевих представників до ВПЦР, то в другій половині 20-х рр. ХХ ст. вже йшлося про важливість зворотного зв'язку, який мав на меті спрямовувати плин місцевого церковного життя у бажане ВПЦР річище. Членам церковних рад у їх повному складі надавалося право участі у соборах, що, з одного боку забезпечувало їх право та обов'язок звітувати перед собором, а з іншого - також справляти вплив на визначення пріоритетних питань розгляду і характер прийняття рішень.

Отож, у схему демократичної побудови церковних зібрань, визначену ранніми канонами, внесли централістичні зміни. Їх уособлювало посилення присутності вищих структур в роботі нижчих ланок церковної адміністрації. Представники ВПЦР, які мешкали на терені району і брали участь в роботі місцевих органів управління розглядалися не як делегати парафій, а як емісари центрального органу. Разом з тим, співвідношення участі мирян в управлінні церквою лишилось переважаючим над представництвом духовної верстви. Зауважене свідчило про достатньо міцні позиції прихильників "народоправ'я". Помічене співвідношення контрастувало значно нижчим нормам представництва мирян в органах управляння інших церков.

У складі членів районного собору Статут називав "районового благовісника". Повноваження особи, на цій посаді та її відношення до духовного стану не уточнювалося. Джерела повідомляють, що роль благовісника виконувало, здебільшого, духовенство. Формувалися відповідні традиції, закріплювалися кадри працівників. Наприклад, на території районів Житомирського округу в 1925 р. було вирішено залишити благовісництво "в попереднім обсязі". З чотирьох благовісників у районах усі були священиками [25, арк.257]. Благовісники усіх шести районів Конотопського округу теж були священиками [24, арк.367]. Започаткування цієї посади, аналог якій можна вбачати у посаді колишніх місіонерів, свідчило про крок УАПЦ по шляху відновлення активності духовенства, його традиційних повноважень, довіри й поваги мирян до його діяльності.

Крім того, Статут УАПЦ наголошував на можливості скликання нарад духовенства окружного та районного рівнів з церковно-релігійних питань під час скликання соборів та в інший термін (п. 37 прим., п. 54 прим.) [17, с.10,14]. Подібне не передбачали засади УАПЦ 1921 року. Останні дозволяли повітовим об'єднанням скликати "повітові з'їзди та наради в справах церковно-релігійного життя", не зазначаючи такої можливості для духовних осіб. Отож,