УДК 94:282(477)"1932/1933"

О. М. Ігнатуша

РУЙНАЦІЯ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УМОВАХ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РР.

Автор проаналізував зв'язок між голодомором 1932-1933 рр. в Україні та ставленням державної влади і суспільства до католицької церкви. Визначено зміну характеру цього ставлення у залежності від змін національної та антирелігійної політики часу утвердження радянського тоталітаризму.

Ключові слова: церква, католики, голодомор, політика, закриття костьолів.

Питання суспільного виміру явища, яке у вітчизняній історіографії отримало назву голодомор 1932— 1933 рр., ще далеке від осягнення науковою думкою. Зовсім периферійними у розгляді цього питання постають сюжети, пов'язані з історією церкви. Кількома попередніми статтями [1; 2; 3] ми вже намагалися підкреслити суттєвість зв'язку між трагедією народу та трагедією церков, що діяли у цю історичну добу. Окремі аспекти деструктивного впливу держави на католицьку церкву в Україні під час голодомору зауважувала у своїх публікаціях відома українська дослідниця Н. Рубльова [4; 5] та російська дослідниця О. Ліценбергер [6]. Разом із тим, питання впливу на церкву і зокрема, католицьку явища голодомору залишається не до кінця з'ясованим.

У рамках даної статті висвітлимо зв'язок між закриттям католицьких храмів і репресіями проти духовенства та голодомором 1932-1933 рр. в Україні. Звернемо увагу на мотивацію поведінки представників різних ідейних і політичних таборів; простежимо зв'язок між етнонаціональними, релігійними та політичними чинниками суспільних трансформацій.

Таке з'ясування, на наш погляд, дозволить глибше усвідомити загальнонародний вимір і характер трагедії голодомору, простежити специфіку його впливу на окремі релігійні та етнічні спільноти, однією з яких були католики.

Католицька релігійна меншина сформувалася в Україні історично. Вона була представлена переважно селянським та робітничим населенням польської та німецької національностей, яке знайшло осідок у правобережній, південній та південно-східній частині України починаючи з кінця ХУІІІ ст. [7]. До революції 1917 р. - станом на 1902 р. - в єпархіях, які охоплювали територію українських губерній, Поволжжя та Північного Кавказу - Луцько-Житомирській і Тираспольській - зафіксували 368 католицьких церков та щонайменше 16 каплиць. Найчисельнішими парафіями римо-католицької церкви були одеські парафії Святого Климента - 17 800 чол., та Успіння Богородиці - 15 тис. чол. Понад 8 тис парафіян налічувалося в Катеринославі (Дніпропетровськ) та Миколаєві [6, с.160,162]. Проте доля цих осередків релігійної культури виявилася надзвичайно залежною від політичних експериментів радянської влади, яка, оголосивши про своє невтручання у справи релігійних спільнот, повела виразний антирелігійний курс. Статистичні дані показують, що у межах СРСР порівняно з Російською імперією протягом 1918-1923 рр. кількість католицьких віруючих скоротилася з 515 643 до 264 310 чол., тобто на 251 333 особи. Водночас, священиків зменшилося більш як наполовину - з 232 до 102 осіб [8, с.192].

Тим не менше, на початок 1925 р. в Україні продовжували діяти 317 католицьких громад. Найбільше їх було у Подільській губернії - 90 громад, Одеській - 64, Київській - 62, Волинській - 62, дещо менше в Катеринославській - 19 та Донецькій - 9 громад, і зовсім мало - в Чернігівській - 5 громад, Полтавській - 4, Харківській - 2 [9, арк.25-25зв.; 10, с.142].

Посилення антирелігійного наступу радянської держави на рубежі 20-30-х рр. ХХ ст. болісно вдарило по осередках католиків України. Особливо цинічним з боку держави були акції закриття католицьких кос- тьолів і молитовних будинків під час голодомору 1932-1933 рр. та усунення духовенства від керівництва релігійними громадами. Як зазначають дослідниці католицизму Е. Бистрицька та О. Ліценбергер, за інформацією МЗС Німеччини, на кінець 1932 р. в Україні працювало 25 католицьких священнослужителів [8, с.209; 6, с.286]. Проте вже на початку 1933 р. їхня чисельність суттєво скоротилася. У звіті МЗС Німеччини повідомлялось, що залишилось тільки 20 священиків на теренах України, Кавказу та Криму [6, с.287].

Архівні документи повідомляють, що саме у цей час закрили католицькі костьоли у Маріуполі та Ри- кове (Єнакієве). Завдяки наявним джерелам є можливість на прикладі закриття цих храмів детально простежити характер і специфіку ставлення влади та суспільства до припинення їхньої діяльності, простежити процедуру закриття, відзначити її сутнісні та формальні сторони.

Закриття були добре спланованими акціями. Про це красномовно свідчать рядки листа одного з маріупольських партійно-державних функціонерів Арсентьєва до члена Центральної Ради Спілки войовничих безвірників України і водночас керівника групи в Секретаріаті президії ВУЦВК Кривохатського. Лист датовано 29 квітня 1933 р. У ньому читаємо: "Всіх формальностей дотримано і безумовно ніяких ексцесів не буде... Я вважаю, що ти як член ЦР СВБ у закритті не менше зацікавлений, аніж ми" [11, арк.3]. Цинічні наміри цього функціонера та його дії очевидні.

Дійсно, Арсентьєв знав психологію населення, що ставало жертвою компартійного шахрайства. Як свідчила графа формальної звітності Секретаріату президії ВУЦВК про закриття релігійної споруди, "протесту з боку віруючих не поступало", а у примітках цієї ж звітності значилось: "50-ка відмовилась від користування молитовнею" [12, арк.2].

Н. Рубльова, аналізуючи реакцію населення на закриття храмів, доречно пише: "Від поріділої внаслідок голодомору та репресій, розхитаної агентами ГПУ релігійної громади, як правило, чекати сильного опору не доводилося, та все ж у Маріуполі, приміром, задля якнайбільшої "переконливості" було заарештовано настоятеля - патера А.К. Вагнера. Само собою, що подібний "аргумент" настільки "переконливо" вплинув на церковних активістів, що вони