Справи обставляли так, аби складалося враження, що не хто інший, як самі віруючі виступили з ініціативою відібрання у них молитовного будинку. Те саме бачимо у епізоді закриття костьолу у м. Рикове: "Приймаючи до уваги відмовлення п'ятидесятки від орендного користування молитовним будинком, а також категоричне відмовлення п'ятидесятки й в цілому релігійної громади від переведення ремонту будинку, що загрожує його остаточним зіпсуванням з одного боку, а також беручи до уваги вимоги 1050 чол. робітників та домогосподарок римсько-католичного віросповідання та 27 000 робітників м. Рикове та його околиць про закриття костьолу, який розташован[ий] на терені робітничої колонії біля заводу (30 метрів з другого), а тому задовольнити клопотання релігійної громади й п'ятидесятки щодо прийняття від неї будинку та культового майна" [12, арк.5].

До кампанії закриття костьолу місцева влада змогла залучити навіть іноземних робітників та членів їхніх родин, які під час більшовицької індустріалізації опинилися на теренах СРСР. "Ми, іноробітники, працюючі на шахті "Юнком", дізнавшись про те, що робітники заводів Рикове вимагають закриття польської церкви, цілковито і повністю приєднуємося до даної вимоги", - свідчили рядки резолюції німецьких гірників та їхніх дружин [12, арк.21].

За рядками цитованої вище постанови Риківської міської ради від 14 січня 1933 р. сьогодні не важко збагнути, що віруючі у грудні 1932 - січні 1933 рр. - тієї голодної зими - не в змозі були здійснювати ремонт костьолу. Вони не мали на проведення цього ремонту ані засобів, ані сил. Користуючись цим моментом, Донецький облвиконком із завидною оперативністю - вже 19 січня 1933 р. - санкціонував рішення. Відповідну ухвалу прийняли у тісному колі соратників - на президії виконкому [12, арк.3].

Щонайменше 977 чол. римо-католицького віровизнання, з них 735 німців, 242 поляків [12, арк.10], залишилися без свого храму і можливості у традиційний спосіб задовольнити свої релігійні потреби. Інформаційні матеріали, збережені у справі про закриття костьолу свідчать, що у числі парафіян були також латиші, вірмени та представники інших національностей. З огляду на те, що католицький храм у цьому робітничому місті було споруджено 1906 р. [13, с.81], неважко передбачити, що й частина місцевого українського та російського населення стала парафіянами цього храму. Проте у суспільстві диктатури більшовизму думка меншості не мала право на життя.

Закриття цього костьолу відобразило й інші методи, якими послуговувалася влада для забезпечення легітимізації своїх рішень. Це були методи нацьковування однієї частини віруючих на іншу, мирян на пастирів. Організатори загальних зборів жителів німецького хутора Лісного (збори пройшли 13 грудня 1932 р.) підкреслили ту обставину, "що керівники костьолу - голова, секретар і ксьондз не пояснили віруючим п'ятидесятки того, що вони є відповідальними особами за стан костьолу і ввели їх оманою в члени п'ятидесятки шляхом ошуканства" [12, арк.27].

Так само як нацьковували віруючих на духовних пастирів, так і представників однієї національності під'юджували проти інших. Сіяли розбрат і в етнічно споріднених середовищах. Протокол міських зборів "трудящих нацменів (поляків, німців та ін.)" фіксує войовниче ставлення цих "нацменів" проти релігійної частини етнічно споріднених їм громадян. Збори одностайно прийняли рішення: "Вимагати перед урядовими органами закриття костьолу в м. Рикове, як вогнища контрреволюційної агітації". Тож основою для ідентичності проголошувалася не національна чи релігійна, а партійна ознака. Звернемо увагу, що протокол зборів підписали особи, чия етнічна належність могла бути, скоріше єврейською, аніж німецькою чи польською: голова зборів - Кізельштейн, секретар - Голембієвський. Подібну картину зафіксував і протокол загальних зборів робітників заводу "Ковчавштамп" у м. Маріуполі (31 березня 1933 р.) де ставилося питання про закриття місцевого костьолу. З ідеєю закриття костьолу виступили особи, прізвища яких з очевидністю вказують на віддаленість їхніх носіїв від католицької віри: Буньянер, Бочаров, Муцинов, Чернов. [11, арк.11].

Не менш виразно своє відсторонення від національно-релігійних потреб німецькомовної частини населення показували українські та російські партійні функціонери, коли йшлося про захист віри не тільки католиків, а й протестантів. Наприклад, під час голосування про закриття лютеранської кірхи у с. Рибальському Дніпропетровської області голова зборів осередку ЛКСМУ на прізвище Стеблін, не висловив жодних сумнівів проти перетворення кірхи у дім колгоспника. Активно лобіювали цей проект секретар зборів Шкуренко М.Й., Роцький В.М., Третяк А.М [14, арк.8]. Ігнорування національних і релігійних традицій стало загальним правилом у суспільстві, де не було виховано толерантності громадського, політичного і міжконфесійного спілкування.

Більшовицька тактика закриття молитовних будинків була типовою. Тривале (кількамісячне) невикористання приміщення, підтримка ідеї закриття храму значним числом жителів навколишніх місць - ці обставини перетворювалися на вирішальні аргументи для припинення існування споруди, як осердя релігійної організації.

Типовим був і сценарій закриття католицького костьолу у Маріуполі. У супровідній інформації Секретаріату президії ВУЦВК щодо закриття цієї релігійної споруди так само значилось, що протестів з боку віруючих "не поступало". А у примітках додавалося, що "50-ка відмовилася зробити ремонт а також і від користування молитовнею" [11, арк.2]. Проте драматизм ситуації із закриттям костьолу передають рядки протоколу загальних зборів членів релігійної громади м. Маріуполя. Громада змушена була повторно організовувати збори, оскільки першого разу кворум не