Врешті громада спробувала обстояти перед владою своє право на хоча б невелике богослужбове приміщення. Про це промовляють рядки згаданого документа: "просити міськраду про дозвіл підшукати нам приміщення для релігійних обрядів" [11, арк.8зв.].

Розуміючи всю безвихідь становища і неминучість втрати храму громадою, загальні збори віруючих підняли клопотання перед міською радою про те, аби храм залишили у розпорядженні громади хоча б на найближчий час - аби відзначити світлий празник Христового Воскресіння. Цитуємо рядки протоколу зборів: "Просити міськраду з огляду на наближення празника Св[ято'ї] Пасхи, залишити за нами костьол до закінчення празника, тобто до 20/ІУ цього року" [11, арк.8зв.]. Крім того, у середовищі віруючих жевріла надія на можливість у майбутньому влаштувати у приміщенні костьолу національну школу для дітей німецької та польської національностей. Але, як відомо, цим надіям не судилося збутися.

Як і у випадку із закриттям костьолу у м. Рикове, вагомішою була аргументація пролетарів, а не віруючої громадськості. Загальні збори робітників, інженерно-технічних працівників і службовців Маріупольської швейної фабрики, що пройшли 31 березня 1933 р. в присутності 1265 чол., поставили перед міською радою вимогу "закрити нікому не потрібне приміщення костьолу., яке використовувала купка експлуататорів для одурманювання трудящих мас" [11, арк.10].

Відомість про число німецьких кірх та молитовень станом на 1933 р. свідчить про те, що в Україні залишалися діючими 234 католицьких, лютеранських та менонітських релігійних споруди, з них - 105 кірх і 145 молитовень. 15 храмів того трагічного року було закрито [15, арк.6].

Саме того року закрили менонітський молитовний будинок у м. Молочанську Дніпропетровської області. Процедура його закриття розтяглася у часі на найбільш тяжкий період голоду. Архівні матеріали, пов'язані із цією справою датовано 29 серпня 1932 р. - 14 червня 1933 р. [16, арк.1-7]. Головна мотивація щодо закриття цього молитовного будинку - "не використовується за призначенням біля 3-х років за відсутності віруючих" [16, арк.3] - не сприймається з переконливістю. Нагромаджені тодішніми чиновниками типові аргументи про "невикористання", "потребу ремонту", "відмову ради громади від молитовного будинку" камуфлюють жорстоку трагедію, у якій голодні, голі та безсилі віруючі у відчаї змушені капітулювали перед "народними" вождями й погоджуватися на перетворення молитовних будинків і костьолів у "будинки інтернаціоналіста", "будинки колективіста", "будинки колгоспника" тощо.

Цінність хліба нарівні з життям у час голодомору теж було цинічно використано заповзятими провідниками державного атеїстичного курсу. Вони впровадили у масову практику таку форму виведення храмів з користування релігійних громад як пристосування церковних приміщень під зерносховища [1, с.118; 3, с.83]. До такого застосування місцевого костьолу вдалася й адміністрація м. Балти. У вересні 1933 р. цей храм перетворили на зерносховище. Від виснаженого голодомором населення хліб, схований за мурами костьолу, охороняли міліцейські пости і озброєна варта з числа колишніх червоних партизанів та місцевих комсомольців [4, с.399].

Голодомором влада спровокувала й масове поширення асоціального явища крадіжок церковного майна. Хвиля крадіжок прокотилася і в районі, де було порівняно більшим число католицьких молитовних будинків. Голодний люд втрачав відчуття святості. "У нас в Одесі відбуваються повальні крадіжки церковного майна, навіть був випадок крадіжки з вбивством , - писав 2 вересня 1933 р. інспектор культів облвиконкому до ВУЦВК. Інспектора хвилювало не те, яким чином можна захистити від грабіжників храми та зберегти життя і здоров'я їхнім служителям та відвідувачам, а як ще більше обідрати церкву та прискорити її нищення. "Чи можна було б вилучити срібло, яке залишилося ще в деяких церквах, аби його реалізувати через Торгсін, а гроші передати на користь держави" [1, с.122], - пропонував цей одеський чиновник.

Таким чином, закриття і руйнація католицьких храмів в умовах голодомору 1932-1933 рр. оголили природу радянської влади. Цинічні цілі і засоби руйнації осередків релігійного життя жодною мірою не відповідали пропагандистським деклараціям про її народний характер. У центр політичного мислення більшовики поставили не соціальні потреби людини, громадянина, включно з його національними і релігійними складовими, а класову, революційну нетерпимість. За цих умов провідна тенденція стосунків влади з представниками національних і релігійних меншин спрямовувалася на стирання і уніфікацію їхніх національно-релігійних особливостей, насадження у цьому середовищі комуністичних, антирелігійних форм.

Другим виразним аспектом руйнації римо-католицької церкви у період голодомору були репресії та фізичне знищення духовенства, церковного активу та віруючих на підставі звинувачень у антирадянсько- му зв'язку із Заходом.

Оскільки внаслідок голоду 1932-1933 рр. у середовищі українських католиків посилилось прагнення до еміграції, священнослужителів і віруючих, котрі вели листування із закордоном чи оформляли в іноземних консульствах документи на виїзд, було арештовано й засуджено за антирадянську діяльність. їм було висунуто звинувачення у співпраці з "українсько-німецькою контрреволюційною повстанською організацією, метою якої був збройний заколот проти Радянської влади". На чолі організації ніби стояв патер Ф. Кун, який служив у приходах Клименсталь та Єгорівка [6, с.272].

ЦК КП(б)У вбачало причину посилення емігрантських настроїв не у результатах своєї політики, а у зовнішньополітичних інспіраціях класових ворогів: "попівсько-куркульські кола американських німців і німецький уряд в особі консула Флоріаполя ведуть активну роботу, спрямовану на організацію емігрантського руху, аналогічного тому, який мав місце у