З боку Росії, як стверджують науковці, навіть при появі закону РФ «Про освіту», де декларувалося, що право громадян на отримання освіти рідною мовою забезпечується створенням необхідної кількості відповідних освітніх закладів, класів та груп, а також умов для їх функціонування (п. 2, ст. 6), не позначилося суттєво на забезпеченні культурно-освітніх та інформаційних потреб українського населення [19, п.2, ст.6]. За даними перепису1989 року українці становили найчисельнішу етнічну групу в РФ (4363872 українця 2,97% населення) після росіян і татар [20, с.48]. Вони робили помітний внесок у соціально- економічний та культурний розвиток країни, але не мали державної системи українського шкільництва [3, с.10].

Спираючись на дані матеріалів, підготовлених Інститутом країн СНД (Інститутом діаспори та інтеграції м. Москва), наприкінці 90-х років, вдалося створити недільну школу при Об'єднанні українців в Росії. В Башкирії, де українці проживали компактно і активно діяли українські спільноти, функціонували три «українські» школи [21, с.6]. В місті Сургуті Ханти-Мансійського округу діяла недільна школа з вивчення української мови, де навчалося майже 100 українських дітей [22, с.3]. В Новому Уренгої також працювала недільна школа, кількість учнів якої сягала 30 [22, с.3]. Поодинокі приклади відкриття українських класів та певної підтримки «українських» недільних шкіл можна зустріти в Краснодарському краї, Тюменській та Волгоградській областях, Республіці Башкортостан, Республіці Комі), сприяння діяльності культурних центрів (Москва, Сочі, Омськ) були радше винятками з правил і не розв'язували проблеми в цілому [3, с.11].

За даними Інституту країн сНд в 1998 рік у РФ був відкритий та нині діє Український інститут, зареєстрований як автономна частина Московського державного педагогічного університету. Його проректор В.С. Ідзьо, відповідальний за основну організаційну роботу, є громадянином України. Інститут організовував понад 40 центрів дистанційного навчання по всім українським організаціям РФ. Фінансування Інституту велося із бюджету РФ [21, с.6]. Однак, основна робота, спрямована на підтримку й розвиток української культури і освіти, здійснювалася українськими товариствами самотужки та й не завжди сприймалася з розумінням місцевими органами влади [3, с.11].

Кандидат історичних наук, професор, ректор Українського університету, голова Історичного клубу, член Ради об'єднання українців у Росії В. Ідзьо, зазначав: «Упродовж усієї історії Росії ми не спостерігаємо взагалі будь-якого розвитку української освіти, культури, фінансування українських громадських організацій коштом російської казни. Щось незалежне, поза межами контролю Російської держави, завжди лякало останню, і якщо певна навчальна структура виходила з-під контролю самостійного на міжнародну арену, підписувала договори з аналогічними закордонними закладами, особливо з німецькими чи американськими установами, то, без сумніву, російські чиновники робили все, щоб така установа або стала подібна до державної, або цілком припинила своє існування. Звичайно, така науково-дослідна установа, тим паче українська, у РФ, на нашу думку, була приречена на загибель. Влада свідомо душила її. Жодного заходу щодо розгортання економічної, культурної та наукової діяльності Українського Університету в Москві, жодного звернення про фінансування Університету з боку РФ і з боку вже Незалежної України державні установи не підтримали.» [1, с.274].

Досить неприємно констатувати такі факти, але за даними архівних матеріалів відомо, що керівництво Московського територіального об'єднання «Народного руху» України, в особі голови Правління П. Перепусти, неодноразово зверталося до Президента України Л. Кравчука про надання фінансової допомоги у розмірі 100 млн. крб. для створення Українського університету в Москві [23, арк.191]. Але у відповідь отримувало: «.Уряд України навряд чи зможе виділити суму, необхідну для придбання матеріальної бази Університету, зазначену П. Перепустою, бо в Україні сьогодні поновив свою діяльність Університет «Києво-Могилянської академії».Університет «Києво-Могилянська академія» має намір відкрити у Москві Український Колегіум. Тому відкриття Українського університету в Москві передбачає проведення підготовчої роботи.» [23, арк.191].

В Ідзьо наводить ще й такі доводи: «Українські організації в Москві не мають ні приміщення, ні бібліотек, ні газет, ні Українського інституту, який був створений для задоволення науково-освітніх потреб українців Росії в 1997 р. після підписання Договору між РФ і Україною. Наголошуючи на проблемі вищої федеральної освіти для української діаспори Росії, зауважимо, що Український інститут був жорстоко знищений після року активного науково-культурного життя і не відновлений російською владою в так званий «Рік України в РФ ... Що стосується сьогоднішнього Українського інституту в Москві, то він є суто московською науково-дослідною організацією, який за власною волею створює представництво в РФ, не маючи для цього фінансів і федерального статусу» [2, с.181].

Сукупність фактів дає науковцю В. Ідзьо підстави зробити висновок, що «радянська перебудовча влада» і російська демократія початку 90-х років не вирішили освітнього питання українців у Росії. Українське освітнє питання в Росії залишилося відкритим [1, с.275].

Висувалися ще й такі аргументи-докази, що на початку 90-х років наявність «українських шкіл» в РФ мала епізодичний характер. Наприкінці 90-х років ХХ ст. цій проблемі Міністерство освіти України приділяло особливу увагу. Найтісніші контакти налагоджувалися з культурними об'єднаннями українців Тюмені, Башкирії, Краснодарського краю, Якутії. Міністерство освіти України комплектувало та надавало російській стороні навчальну і методичну літературу, відряджало викладачів української мови та літератури, проводило курси підвищення