Щодо освіти російської національної меншини в Україні також висувалися аргументовані позиції- претензії. Наприклад того, що в Україні немає нині жодного не лише «російського», але й навіть російськомовного університету чи інституту, жодної національно-культурної автономії. Викладання в усіх вузах послідовно переводилося на українську мову. 15 грудня 1997 р. Міністерство культури України, виконуючи доручення Кабінету Міністрів від 27 листопада 1997 р., поставило вимогу, щодо переводу на українську мову навчання всіх вузів України навіть Криму [21, с.6].

Вже з середини 90-х рр. вступні іспити до вищих навчальних закладів України проводяться українською мовою. Російська література включалася в загальну програму зарубіжної літератури. На філологічному факультеті Симферопольського державного університету в 1995 році із 25 скорочених викладачів - 23 філологи-русисти [21, с.6]. З погляду доктора філологічних наук, професора Н.Г. Озерової: «Не менш важливою серед актуальних проблем російської освіти в Україні є відплив висококваліфікованих кадрів. Так, наприклад, за 1994/95 н.р. Україну покинуло 8 видатних професорів-русистів. Головною причиною їх виїзду були не меркантильні міркування, а несприятлива соціально-політична атмосфера в українському суспільстві, психологічний дискомфорт, який вони відчували на собі. Росіяни України повинні бути впевнені в тому, що Україна забезпечить їх дітям всі загальнолюдські права, в тому числі отримання не лише середньої, а й вищої освіти рідною мовою» [6, с.14-15].

У 90-х роках в ЗМІ дискутувалася ідея створення російських університетів, російських груп в діючих вузах України, із спеціальним циклом навчальних предметів, які виноситимуться на вступні іспити.

До середина 90-х років кількість навчальних годин, відведених в школах Криму на вивчення російської мови і літератури, зменшилося на 35%, а у випускному 11 класі співвідношення годин на вивчення української та російської філології дорівнює 1:3. В середині 90-х років російськомовні школи Криму ще були, але назвати їх російськими вже було не можливо: російська історія в них не викладалася, а українська викладалася з антиросійських позицій [7, с.149]. Так співробітники Інституту країн СНД в статті «Независимой газеты», стверджували, що, в цілому, протягом 90-х років, в Криму кількість годин відведених на вивчення російської мови та літератури, скоротилося на 37%. Скоротилося порівняно з 1991 р. і кількість «російських» шкіл, за рапортами Мінстатистики України до 1996/1997 н.р. на Західній Україні, де проживало близько 300 тис. «паспортних росіян». У Львівській області замість 24 «російської» школи лишилося всього 5; у Волинській та Івано-Франківській по 1; у Хмельницькій, Тернопільській та Ровенській - жодної. До 1998 року, навіть в Києві, де проживало 600 тис. росіян і до 90% населення розмовляло російською мовою, кількість «російських» шкіл скоротилося більше, а ніж в 7 разів (було 155, а лишилося 19). Лише в 1997 р. було закрито 45 «російських» класів. У 1997/98 н.р. на всю Київську область діяла лише одна «російська» школа. Викладання історії в «російських» школах велося за підручниками, опублікованими за фінансової підтримки Фонду Сороса, де Росія зображувалася головним історичним противником України [21, с.6].

Громадські організації, які виступали від імені російськомовного населення України подавали пропозиції, щодо затвердження в Україні такої кількості «російських» дитячих закладів, шкіл, груп, вузів, яка б задовольняла права її громадян, бажаючих отримати освіту російською мовою, надання статусу російського двом-трьом державним університетам тощо [5, с.56-57].

Отже, ми зіткнулися із різнохарактерними фактами і оцінками стосовно мовно-освітніх проблем російської меншини в Україні та української меншини в РФ 90-х років ХХ ст., які чекають свого вирішення. Щоб позбутися цих проблем Україна і Росія повинні чітко усвідомлювати потреби в їх вирішенні. Адже, створення атмосфери взаєморозуміння, злагоди між представниками різних націй, які проживають на території як Росії, так і України, - високе завдання, яке стоїть не лише перед російськими і українськими школами, університетами, але й перед всім суспільством обох країн.

Джерела та література

Ідзьо В. Українська діаспора в Росії. Українсько-російські взаємини: історія, наука, релігія. - Львів, 2002.

Ідзьо В. Українці в Росії: історія, сучасний стан та перспектива розвитку в «Рік України в Російській Федерації» // Українознавство. - 2002. - №3.

Попок А., Лагутов Ю. Національно-культурні потреби росіян в україні та україці в Росії // Розбудова держави. - 1998. - №9/10.

Майборода О. Російський націоналізм в Україні (1991-1998 рр.) - К., 1999.

Єрмолова В. Проблемы и пути развития русской культуры в Украине. Диалог украинской и русской культур: Материалы Международной научно-практической конференции. 24-25 октября 1996 г. - К., 1997.

Озерова Н. Русское образование в Украине (социокультурный и лингвопрагматический аспект // Русское образование в Украине в контексте международного опыта: Материалы Международной научно-практической конференции. 26-27 октября 1995. - К., 1995.

Ищенко А. Культурные взаимоотношения Украины и России: диалог или конкуренція // Нове покоління про нові реалії міжкультурного українсько-російської діалогу. Зб. Наукових студентських робіт. Зб.1. / Одеський національний університет ім. М.В. Ломоносова, Київський національний університет культури і мистецтв. - Одеса, 2003.

Панасюк Л. Українсько-російський білінгвізм у загальноосвітніх навчальних закладах держави періоду 90-х рр.